Функції філософії – Функції філософії
Основні функції філософії
Аристотель якось відзначив: “Усі науки більш необхідні, ніж філософія, але нема прекраснішої од неї”. Які ж функції виконує філософія в суспільстві, щоб заслужити такої парадоксальної характеристики?
Основними функціями філософії, які визначають її роль в житті суспільства та людини, виступають: світоглядно-регулятивна, методологічна, пізнавальна, гуманістична, загальнокультурна, інтелектуальної терапії (психотерапевтична), соціально-критична.
Світоглядно-регулятивна функція. У своїй книзі “Історія західної філософії” (див. роботу в даному посібнику) Б.Рассел відзначав, що усе точне знання належить науці, а усі догми належать теології. Але між наукою і теологією є “нічийна земля”, де робляться спроби відповісти на цілий ряд питань, серед яких: чи розділений світ на Дух і Матерію? що таке людина? чи існує досконалий спосіб життя і як його можна досягти? тощо. Він відзначає, що на ці питання не можна знайти відповідей в наукових лабораторіях. Відповідати на них – справа філософії. Висуваючи таку сукупність питань, філософія виявляється
Формування світогляду людини як систематизованої частини її свідомості відбувається під впливом конкретних, різноманітних, хаотичних життєвих обставин. Людина не задовольняється знанням окремих фрагментів реальності. Вона прагне все зв’язати в єдине ціле, знайти принципи та ідеали, завдяки яким можливо було б сформулювати свої переконання. Навіщо це потрібно людині? Основна причина полягає в тому, що людина
Не слід вважати, що філософія пропонує людині вже готовий світогляд. Реальна картина така, що і тут потрібен вибір, оскільки в самій філософії існує цілий спектр світоглядних позицій – матеріалістичних, ідеалістичних, раціоналістичних та ірраціоналістичних тощо, що пропонуть своє бачення світу, певну його картину як цілого, що включає в себе і людину. Світоглядно-регулятивну функцію, що полягає у формуванні життєвих орієнтацій людей, осмисленні і обґрунтованні світоглядних ідеалів можна вважати визначальною
Зі світоглядною функцією тісно пов’язана інша функція філософії – методологічна. Методологія — вчення про методи пізнання. Це сукупність пізнавальних засобів, прийомів, які використовуються в науці. Разом з тим, це сфера знання, яка вивчає засоби, передумови та принципи організації пізнавальної та практичної діяльності. Кожна наука має свій метод. Але наука, яка постійно розвивається, потребує філософської рефлексії відносно природи та обгрунтованості своїх принципів. Філософія відіграє велику роль при формуванні наукових теорій, що проявляється вже в тому, що самі вчені ставлять питання про засади свого власного знання. Великі вчені, які були
Будь-яка наукова діяльність вимагає від дослідника володіння філософською методологією. Філософський метод задає загальні принципи дослідження, які ґрунтуються на теоретичному мисленні, вираженому у філософських категоріях.
Загальнокультурна фунція. “Мені здається, — відзначав видатний фізик, лауреат Нобелівської премії Макс Лауе, — що усі науки мають групуватися навколо філософії як їх загального центру і що служіння їй є їх власною метою. Так і тільки так можна зберегти єдність наукової культури проти нестримно прогресуючої спеціалізації наук. Без цієї єдності уся культура була б приречена на загибель”. У цьому висловлюванні йдеться про загальнокультурну функцію філософії, яку вона вже виконувала з моменту свого зародження. Ця фунція полягає в тому, що філософія здійнює
Слід підкреслити, що хоча в ході історичного розвитку від філософії почали відділятися конкретні науки, звужувалося її предметне поле і вона втрачала статус “науки наук”, але з загальнокультурною функцією відбувалось протилежне: її роль в житті суспільства безперервно
Функція інтелектуальної терапії, або психотерапевтична. Ця функція виходить на перший план в періоди суспільної нестабільності. Тому не випадково, що одними з перших значення цієї функції в житті людини підкреслили Епікур та Сенека — філософи епохи пізньої античності.
Гуманістична функція. Філософія має потужний гуманістичний потенціал, утверджуючи людину як найвищу цінність світу. Філософія покликана відігравати адаптаційну і життєстверджувальну роль в житті кожного індвіда, сприяти формуванню гуманістичних цінностей і ідеалів, утвердженню позитивного смислу і мети життя. Тому ця функція тісно пов’язана з функцією інтелектуальної терапії.
Теоретико-пізнавальна фукція. Важливою функцією філософії є її здатність за допомогою свого інструментарія створювати понятійний аппарат,
Вивчення філософії також сприяє формуванню навичок критичного мислення. В ході складного і суперечливого процесу пізнання, особливо філософського, важливу роль відіграє
Розглянувши основні функції, повернемося до аристотелівської характеристики філософії як найбільш марної і одночасно самої прекрасної науки. Так, вона дійсно марна в плані
studfiles.net
Основні функції філософії
Філософія, як особливий вид духовної діяльності, безпосередньо впливає на різні сфери діяльності людини. Нижче коротко розглянемо основні філософські функції.
Світоглядна функція філософії
Однією з основних і найбільш значущих функцій філософії є світоглядна. Філософія формує уявлення людей:
- про світ і його устрій;
- про людину і суспільство;
- про принципи взаємини з навколишнім світом;
- про місце людини в ньому, тим самим формуючи його світогляд.
Філософія прояснює погляди людини, їх цілі, інтереси і потреби і їх зв’язок з навколишньою дійсністю, виробляє універсальну філософську картину світу і розкриває природу людини в результаті осмислення і систематизації наукового знання, а також змісту інших форм громадського знання.
У категоріях філософії відбувається рефлексія світоглядних проблем, виробляється понятійний інструментарій для аналізу і порівняння різних типів світоглядів. Таким чином, дана функція сприяє побудові єдиної і узагальненої системи знань людини і вироблення світоглядних ідеалів.
Фундаментальна функція філософії
Суть фундаментальної функції філософії полягає в розкритті формуванні загальних понять, законів і принципів реальної дійсності, що застосовуються як в науці, так і в практичній діяльності людей.
Філософія вивчає не об’єкти, які не являють собою емпіричну реальність, а те, як ця реальність «живе» в суспільній свідомості; вона вивчає смисли реальності для суспільства і людини.
Філософія шукає в світі його онтологічні, методологічні, моральні, естетичні основи. Філософ завжди будує систему цінностей світу, і тим самим показує вихідні основи людської діяльності. Філософія, на відміну від будь-якої іншої науки, починається з людини.
Методологічна функція філософії
Методологічна функція філософії характеризується формуванням загальних принципів і норм пізнавальної діяльності, а також сприяє приросту наукових знань і створенню передумов для наукових відкриттів.
Метод і методологія пізнання – це та «нитку Аріадни», яка допомагає досліднику успішно вийти з лабіринту проблем пізнання, – а їх завжди предостатньо. Однак методологічна функція не зводиться до методології пізнання: у ній йдеться про стратегічний рівні методології людської діяльності в цілому. Філософія зіставляє і оцінює різні засоби цієї діяльності, вказує на найбільш оптимальні з них. Філософська методологія визначає напрямок наукових досліджень, дає можливість орієнтуватися в нескінченному різноманітті фактів і процесів, що відбуваються в об’єктивному світі.
Гносеологічна функція філософії
Гносеологічна функція філософії підштовхує мислення людини до пізнання навколишнього світу і пошуку істини.
Завдяки теорії філософського пізнання:
- розкриваються закономірності природних і суспільних явищ;
- досліджуються форми просування людського мислення до істини;
- шляхи і засоби її досягнення;
- узагальнюються результати інших наук.
Оволодіння філософськими знаннями має важливе значення для розвитку культури мислення людини, для вирішення різноманітних теоретичних і практичних завдань.
Логічна функція філософії
Логічна функція філософії полягає в формуванні певної позиції людини в міжособистісних і соціально-культурних відносинах, а також визначає культуру людського мислення. Також вона полягає в розробці самого філософського методу, його нормативних принципів, в логічному обгрунтуванні тих чи інших понятійних і теоретичних структур наукового знання.
Якщо загальна гносеологія переконує в можливості і необхідності адекватного наукового пізнання об’єкта, то логіка покликана забезпечити досягнення цієї адекватності. Вона розробляє засоби найповнішого, точного відображення мінливої сутності об’єкту, який постійно розвивається.
Виховна функція філософії
Виховна функція філософії спрямована на:
- формування в людині моральних, етичних і культурних цінностей;
- прагнення самовдосконалюватися;
- творити і шукати життєві пріоритети.
Знання філософії сприяє формуванню у людини важливих якостей культурної особистості:
- орієнтації на істину;
- правду;
- доброту.
Філософія здатна захистити людину від поверхневих і вузьких рамок повсякденного типу мислення; вона динамізує теоретичні та емпіричні поняття приватних наук з метою максимально адекватного відображення мінливої сутності об’єкту, який постійно розвивається.
Формування філософського мислення є одночасно формування таких цінних якостей культурної особистості, як:
- самокритичність;
- критичність;
- сумнів.
Вироблення сумніву немає, проте, розвиток скепсису (і в даному сенсі – скептицизму) присутній. Сумнів є одним з активних засобів наукового пошуку. Філософія дає міцні загальні і гносеологічні основи для послідовного саморозвитку сумніву в наукову впевненість, для гармонійного поєднання його (сумніву) з вірою в подоланні помилок, в отримання більш повних, глибоких, об’єктивних істин.
Філософія дає людям спільну мову, виробляє у них єдині, загальнозначущі уявлення про головні цінності життя. Вона виступає одним з важливих факторів, які сприяють усуненню «бар’єрів комунікації», породжуваних вузькістю спеціалізації.
Аксіологічна функція філософії
Аксіологічна функція філософії являє собою відображення явищ навколишньої дійсності з точки зору різних цінностей, які визначають:
- вибір людей;
- їх вчинки;
- ідеали;
- норми поведінки.
Філософія не може позбавити суспільство від породжуваних соціально-економічною системою негативних явищ. Але вона може захистити систему цінностей від проникнення в неї помилкового і критичного неперевіреного, порочного і політично авантюрного, примітивного і радикалістського.
Безперечною заслугою сучасної філософської думки є висунення її представниками нових цінностей.
До них відносяться:
- загальногуманістичні;
- екологічні цінност;
- цінності якості життя.
Цінність якості життя протиставляється рівнем життя, масового виробництва і споживання. Для людини, її здоров’я і щастя не так важливе як рівень життя і його якість. Воно визначається не стільки його (життям) комфортом, скільки добрими і гуманними відносинами в суспільстві, соціальною рівністю і близькістю до природи.
Бути в гармонії з самим собою, з оточуючими і природою – для багатьох людей стає пріоритетним орієнтиром і мотивом поведінки.
Інтеграційна функція філософії
Суть інтегративної функції філософії полягає в з’єднанні воєдино практичного, пізнавального і ціннісного життєвого досвіду людей. Філософія намагається узагальнити, оцінити осмислити як інтелектуальні, духовні та практичні досягнення всього людства, так і негативний історичний досвід.
Знання, що доставляються окремими дисциплінами настільки різноманітні, що вони потребують в зведенні в єдину цілісну наукову картину світу. Але розробка теоретичних основ наукового пізнання не зводиться до механічного об’єднання даних різних дисциплін.
Сам синтез наукових відкриттів можливий лише на більш високому теоретичному фундаменті, ніж самі відкриття. Якщо філософія не є основою окремих наук, а цілком грунтується на цих дисциплінах, то при такому підході філософія перетворюється в побічний додаток до природознавства, в певний необов’язковий доважок для науки. Цей підхід спростовується самою наукою.
Провідні вчені різних епох, які працювали в галузі фундаментальних досліджень від Ломоносова до Ейнштейна, наполегливо і плідно працювали над методологічними і світоглядними проблемами, не маючи в філософії відповідного обґрунтування для своїх природничо-наукових досліджень.
Таким чином, філософія утворює методологічну основу для кожної наукової дисципліни, що досягла висот самосвідомості.
І нерозвинена та наука, яка не піднялася до самосвідомості і не має методологічної основи.
Критична функція філософії
Філософія виконує і критичну функцію, прагнучи зруйнувати старі ідеали і погляди, сформувати новий світогляд, що супроводжується сумнівами і критикою прийнятих догм і стереотипів.
Філософ постійно стикається з розбіжністю соціальної дійсності з ідеалами. Роздуми над соціальною дійсністю, її зіставлення з суспільним ідеалом призводять до критики цієї дійсності.
У критиці виражається незадоволеність суб’єкта об’єктом, бажання його змінити. Філософія критична по своїй суті. Основою і сутністю критичної роботи філософа є виявлення і розкриття протиріч, невідповідності між прийнятою системою понять і цінностей і тим змістом, який в них вноситься новим етапом розвитку світової історії.
Регулятивна функція філософії
За допомогою регулятивної функції філософія впливає на взаємоузгодженість конкретних дій і напрямків життєдіяльності людини на основі розуміння загальних принципів і цілей, які визначаються за допомогою філософського світосприйняття.
Прогностична функція філософії
Прогностична функція філософії полягає в прогнозуванні форм і напрямків розвитку майбутніх об’єктів, процесів, явищ, матерії, свідомості, людини і суспільства на підставі наявної системи знань про навколишню дійсність.
Всі філософські функції тісно пов’язані між собою, і, в залежності від цілей, завдань, установок, ситуацій ступінь їх прояву може бути різним.
« Види світогляду Основне питання філософії і дві його сторони »moyaosvita.com.ua
6. Методи та функції філософії
Метод (грец. methodos — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв’язанню теоретичних чи практичних проблем.
Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого — взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед філософських методів. Термін походить від давньогрецького dialektike — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Метафізика — це недіалектичний, а точніше, за Гегелем, не філософський спосіб мислення. В цьому розмежуванні суто філософського методу в філософії і методу, який не піднявся до філософського рівня, і полягає суть протиставлення діалектики і метафізики у Гегеля. Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властивості речей, тобто категорій. До них належать категорії «необхідність — випадковість», «простір — час», Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в естетиці, філософії культури, філософській антропології, психології — там, де загальні поняття, типи, види не виводяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці залежності від фактів. Вадою цього методу є довільність інтуїції. Часто його прихильники на основі інтуїції вбачають відмінні сутності.
Трансцендентальний метод. Запроваджений у філософію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб’єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення). Оскільки людина (суб’єкт) певною мірою причетна до існування будь-якого сущого, є своєрідним співтворцем його, цей метод також може мати універсальне значення. Але він передбачає певний ракурс бачення — суб’єкт виступає «творцем» сущого, що часто межує із суб’єктивізмом.
Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з’ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури. Скажімо, смисл поняття «живе» з’ясовується на основі функціонування його в певній культурі (в Греції, наприклад, весь космос мислився як щось живе, механістичний світогляд зводив його до механізму тощо). Дух культури (ціле) є основою розуміння окремого (частини).
Функції філософії. Філософія виконує найрізноманітніші суспільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже понад дві з половиною тисячі років. Серед них:
— світоглядна функція, пов’язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;
— загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;
— пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;
— прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;
— критична функція з її принципом «піддавай усе сумніву» , виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;
— аксіологічна функція з її вимогою дослідження об’єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;
— соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;
— гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;
— освітня функція, пов’язана з впливом філософії на свідомість людей.
studfiles.net
3. Функції філософії
Філософія виконує багато функцій в життєдіяльності людини. їх треба згрупувати, виділити найбільш важливі. На основі останніх можна виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.
До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце у світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя.
Як правило, коли мова йде про світогляд, насамперед дається його характеристика як узагальненої системи ідей та поглядів на світ, людину, її місце в світі тощо. Такий підхід є важливим. Але обмежуватися цим не можна. Адже світогляд у цьому разі зводиться до об’єктивованої системи знань, відірваної від суб’єкта. Нерідко при характеристиці світогляду звертається увага фактично на етимологію слова і тоді поняття світогляду зводиться до «погляду на світ».
Світогляд слід розглядати не лише з погляду його змісту (тобто як результат відображення дійсності в свідомості людей), а й обов’язково враховувати взаємозв’язок знання про світ і людину із соціальним суб’єктом, з його ставленням до дійсності, яке базується на цьому знанні.
За такого підходу на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тобто під світоглядом треба розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а таку систему знань, яка для соціального суб’єкта є способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання явищ, що визначає характер ставлення до світу і до себе, усвідомлення цілей та сенсу життя, характер вчинків та дій. Світогляд є способом практично-духовного освоєння світу.
Філософія є методологічною основою світогляду. Для його побудови вона дає вихідні, основні принципи, застосування яких дає змогу людині виробити свої життєві настанови, що стають головними орієнтирами, визначають характер та спрямованість її ставлення до дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності. Серцевина світогляду – усвідомлення людиною цілей та смислу життя.
Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв’язків і законів його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ, людину, про зв’язки і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них (в своїй сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення «людина – світ».
Формуючись і розвиваючись на основі досягнень наукового пізнання та узагальнення результатів у сфері політичної, правової, моральної, естетичної, релігійної свідомості, філософія виступає як особлива сфера пізнавального ставлення людини до дійсності, об’єктом якої є відношення «людина – світ». Разом із тим зміст і результати філософського знання здійснюють вплив на особливості пізнавального процесу в усіх інших сферах життєдіяльності людей. Цей вплив проявляється в тому, що філософське знання набуває значення всезагального методу пізнання дійсності, а також в тому, що пізнання в будь-якій сфері в кінцевому результаті виявляється як різні аспекти усвідомлення відношення «людина – світ».
Методологічна функція. Виділення її як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, е відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету.
Для більш глибокого і дохідливого усвідомлення цього питання слід зупинитися на понятті методології. Методологія – це система вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і практичної діяльності.
Кожна філософська концепція має свої вихідні, основні принципи. Так, матеріалістичні філософські концепції стверджують, що первинним є матерія, природа, а вторинним, похідним – свідомість, дух. Одним із принципів матеріалізму є визнання пізнаванності світу. Визнається, як правило, стан речей, процесів, що знаходяться в розвитку. Ці та інші принципи слугують природничим та суспільним науковим дослідженням. У цілому можна стверджувати, що сутністю методологічної функції філософії є логіко-теоретичний аналіз наукової та практичної діяльності людей. Філософська методологія визначає напрямки наукових досліджень, створює можливість орієнтуватися в розмаїтті фактів і процесів, що відбуваються в світі. Філософська методологія сприяє більш ефективному і раціональному використанню наукових методів конкретних наук.
Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину. Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є найважливішою умовою забезпечення існування, функціонування і розвитку людини.
Засвоєння філософських положень має розглядатися не як доповнення до формування фахівця, який буде використовувати ці положення у своїй професії, а як та загальна основа формування духовного світу особистості, яка через усвідомлення людиною себе як людини, через усвідомлення сенсу свого буття відіграє визначальну роль у становленні особистості як фахівця.
Функції філософії — основні напрями застосування філософії, через які реалізуються її цілі, завдання, призначення. Прийнято виділяти: світоглядну, методологічну, розумово-теоретичну, гносеологічну, критичну, аксиологическую, соціальну, виховно-гуманітарну, прогностичну функції філософії.
Світоглядна функція сприяє формуванню цілісності картини світу, уявлень про його пристрій, місце людини в нім, принципів взаємодії з навколишнім світом.
Методологічна функція полягає в тому, що філософія виробляє основні методи пізнання навколишньої дійсності.
Гносеологічна — одна із засадничих функцій філософії — має на меті правильне і достовірне пізнання навколишньої дійсності (тобто механізм пізнання).
Соціальна функція — пояснити суспільство, причини його виникнення, еволюцію сучасний стан, його структуру, елементи, рушійні сили; розкрити протиріччя, вказати шляхи їх усунення або пом’якшення, вдосконалення суспільства.
studfiles.net
Основні функції філософії
Аристотель якось відзначив: “Усі науки більш необхідні, ніж філософія, але нема прекраснішої од неї”. Які ж функції виконує філософія в суспільстві, щоб заслужити такої парадоксальної характеристики?
Основними функціями філософії, які визначають її роль в житті суспільства та людини, виступають: світоглядно-регулятивна, методологічна, пізнавальна, гуманістична, загальнокультурна, інтелектуальної терапії (психотерапевтична), соціально-критична.
Світоглядно-регулятивна функція. У своїй книзі “Історія західної філософії” (див. роботу в даному посібнику) Б.Рассел відзначав, що усе точне знання належить науці, а усі догми належать теології. Але між наукою і теологією є “нічийна земля”, де робляться спроби відповісти на цілий ряд питань, серед яких: чи розділений світ на Дух і Матерію? що таке людина? чи існує досконалий спосіб життя і як його можна досягти? тощо. Він відзначає, що на ці питання не можна знайти відповідей в наукових лабораторіях. Відповідати на них – справа філософії. Висуваючи таку сукупність питань, філософія виявляється здатною дати людині світогляд, здійснити вплив на її орієнтацію у світі, на формування її життєвої позиції по відношенню до соціального світу.
Формування світогляду людини як систематизованої частини її свідомості відбувається під впливом конкретних, різноманітних, хаотичних життєвих обставин. Людина не задовольняється знанням окремих фрагментів реальності. Вона прагне все зв’язати в єдине ціле, знайти принципи та ідеали, завдяки яким можливо було б сформулювати свої переконання. Навіщо це потрібно людині? Основна причина полягає в тому, що людина прагне до гармонії свого душевного світу.
Не слід вважати, що філософія пропонує людині вже готовий світогляд. Реальна картина така, що і тут потрібен вибір, оскільки в самій філософії існує цілий спектр світоглядних позицій – матеріалістичних, ідеалістичних, раціоналістичних та ірраціоналістичних тощо, що пропонуть своє бачення світу, певну його картину як цілого, що включає в себе і людину. Світоглядно-регулятивну функцію, що полягає у формуванні життєвих орієнтацій людей, осмисленні і обґрунтованні світоглядних ідеалів можна вважати визначальною.
Зі світоглядною функцією тісно пов’язана інша функція філософії – методологічна. Методологія — вчення про методи пізнання. Це сукупність пізнавальних засобів, прийомів, які використовуються в науці. Разом з тим, це сфера знання, яка вивчає засоби, передумови та принципи організації пізнавальної та практичної діяльності. Кожна наука має свій метод. Але наука, яка постійно розвивається, потребує філософської рефлексії відносно природи та обгрунтованості своїх принципів. Філософія відіграє велику роль при формуванні наукових теорій, що проявляється вже в тому, що самі вчені ставлять питання про засади свого власного знання. Великі вчені, які були одночасно філософами у своїх сферах, такі як Ейнштейн, Інфельд, Борн і багато інших писали про велику роль загальної методології та теорії в науці (М.Борн “Физика в жизни моего поколения” і А.Ейнштейн та Л.Інфельд “Эволюция физики»).
Будь-яка наукова діяльність вимагає від дослідника володіння філософською методологією. Філософський метод задає загальні принципи дослідження, які ґрунтуються на теоретичному мисленні, вираженому у філософських категоріях.
Загальнокультурна фунція. “Мені здається, — відзначав видатний фізик, лауреат Нобелівської премії Макс Лауе, — що усі науки мають групуватися навколо філософії як їх загального центру і що служіння їй є їх власною метою. Так і тільки так можна зберегти єдність наукової культури проти нестримно прогресуючої спеціалізації наук. Без цієї єдності уся культура була б приречена на загибель”. У цьому висловлюванні йдеться про загальнокультурну функцію філософії, яку вона вже виконувала з моменту свого зародження. Ця фунція полягає в тому, що філософія здійнює загальнокультурний синтез, інтегруючи усі види людського досвіду і формуючи на цій основі культурні універсалії — категорії і цінності.
Слід підкреслити, що хоча в ході історичного розвитку від філософії почали відділятися конкретні науки, звужувалося її предметне поле і вона втрачала статус “науки наук”, але з загальнокультурною функцією відбувалось протилежне: її роль в житті суспільства безперервно зростала. Римському філософу Цицерону (106-43 до н.е.) належить такий вислів: «Культура духу є філософія». Ці слова, сказані в епоху античності, набувають особливої актуальності в наш час. Без перебільшення можна сказати, що філософія сьогодні є найважливішим елементом духовної культури людства, виступає “конструктуром” принципово нових ідей, нових картин світу, нових суспільних ідеалів.
Функція інтелектуальної терапії, або психотерапевтична. Ця функція виходить на перший план в періоди суспільної нестабільності. Тому не випадково, що одними з перших значення цієї функції в житті людини підкреслили Епікур та Сенека — філософи епохи пізньої античності. Епікур зазначав: “Порожні слова того філософа, котрі не лікують жодного страждання людини. Як від медицини нема жодної користі, якщо вона не лікує хвороби тіла, так і від філософії — якщо вона не усуває хвороби душі”. В цьому ж зв’язку Сенека підкреслював: «В руках філософії — царська влада, вона розпоряджається твоїм часом, а не ти приділяєш їй годину — другу. Вона не є щось побічне, вона є головне, вона володарка, їй і наказувати. На пропозицію якогось міста віддати йому частину землі і половину багатства, Олександр Македонський відповів: “Я прийшов в Азію не задля того, щоб брати, скільки ви дасте, але це ви будете мати стільки, скільки я вам залишу”. Так і філософія говорить іншим заняттям: “Я не бажаю, щоб мені діставався той час, котрий залишиться після вас, це ви отримаєте стільки, скільки я на вас відпущу”. Сенека радив: “Віддай їй (філософії) усі думки, не розлучайся з нею, шануй її, і ти одразу побачиш розрив між тобою і іншими. Набагато випередивши усіх смертних, ти ненабагато відстанеш від богів. А дещо в чому мудрець і переважає бога – той позбавлений страху завдяки природі, а цей – завдяки собі самому. І це дуже немало – при людській слабкості мати безстрашність бога”. В умовах сучасної суспільної кризи філософ-психіатр Франкл розробив вчення, яке одержало назву логотерапія, завдання якої він вбачав у тому, щоб долати страждання в умовах втрати смислу життя. В роботі “Человек в поисках смисла” він аналізує шляхи набуття сенсу життя (див. цю роботу).
Гуманістична функція. Філософія має потужний гуманістичний потенціал, утверджуючи людину як найвищу цінність світу. Філософія покликана відігравати адаптаційну і життєстверджувальну роль в житті кожного індвіда, сприяти формуванню гуманістичних цінностей і ідеалів, утвердженню позитивного смислу і мети життя. Тому ця функція тісно пов’язана з функцією інтелектуальної терапії.
Теоретико-пізнавальна фукція. Важливою функцією філософії є її здатність за допомогою свого інструментарія створювати понятійний аппарат, проникати в сутність явищ, з’ясовувати об’єктивні, закономірні зв’язки між ними. Будь-яка філософія, незалежно від її спрямування і сутності – це форма пізнання, пошук істини, спроба проникнути у світ речей, ідей і явищ. Таким чином, філософія розвиває теоретичне мислення, пізнавальні можливості людини, намагаючись на протязі всього свого розвитку відповісти на питання, що знайшли свій класичний вираз у І.Канта: що я можу знати? що я повинен робити? на що я маю сподіватись? що таке людина?
Вивчення філософії також сприяє формуванню навичок критичного мислення. В ході складного і суперечливого процесу пізнання, особливо філософського, важливу роль відіграє сумнів. На це звернули увагу ще античні мислителі Піррон, Аркесілай, Секст Емпірик та інші засновники скептицизму – філософського напрямку, де сумнів був проголошений основним принципом мислення. Ще з часів античності принцип “піддавай усе сумніву” свідчить про важливість критичного підходу і наявності певної долі скепсису по відношенню до існуючого знання, до застарілих стереотипів і догм та необхідності переоцінки і переосмислення певних цінностей в нових соціокультурних умовах.
Розглянувши основні функції, повернемося до аристотелівської характеристики філософії як найбільш марної і одночасно самої прекрасної науки. Так, вона дійсно марна в плані вузько-утилітарному, прагматичному, вона не може навчити плавити метал, будувати літаки, вирощувати врожаї тощо. Більш того, вона не може підмінити собою жодну з конкретних наук, вирішуючи за них їх специфічні проблеми. Але, з іншого боку, філософія дійсно прекрасна. Що може бути прекрасніше, ніж залучення людини до цінностей духовних, розуміння сенсу життя, свого місця у світі, своїх взаємовідносин з іншими людьми?! І реалізується це прекрасне, перш за все, в гуманістичній та загальнокультурній функціях філософії, яка є духовною квінтесенцією своєї епохи.
studfiles.net
2.Філософія як предмет. Функції філософії.
Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.
Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу.
Функції філософії
Серед основних функцій філософії, що мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення, традиційно виділяють:
світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з’ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей;
пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;
логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;
соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;
критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу;
виховна — філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.
3.Проблема філософії Стародавньої Індіх та Китаю.
Філософія як система поглядів на світ вперше з´явилася в Стародавніх Індії та Китаї. В Китаї зумовили подальше поширення традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні та розвитку перших філософських течій.
Вчення про світ розгортається як етичне вчення про людину. Філософи відшукують в бутті не природні причинно-наслідкові зв´язки, а всесвітній моральний світопорядок який визначає життєвий шлях та долю людини.
У філософії цього часу можна спостерігати різні школи і напрямки матеріалістичного та ідеалістичного характеру. Так, у староіндійській письмовій пам´ятці культури «Ведах» (буквально – «знання») знаходимо релігійно-ідеалістичні положення, в яких сили природи сприймаються як божества, розвивається вчення про слабкість людини перед цими силами. Поряд із цим у «Ведах» і, особливо, в коментарях до них – «Упанішадах» (таємне вчення) – намічається матеріалістичне тлумачення навколишньої дійсності, відчувається пошук, прагнення до відкриття істини в речах, явищах.
У VIII–VII ст. до н. е. в Індії значного поширення набув матеріалістичний напрямок локаята (від «лока» – цей світ). Представники цього напрямку заперечували потойбічний світ і вважали своїм завданням вивчення земного, реально існуючого світу, що оточує людину. Локаятики критикували релігійні положення «Вед», прагнули довести відсутність божественного світу, заперечували існування і пекла, і раю, стверджували, що душа людини існує разом із тілом і помирає зі смертю людини. Закликали до повнокровно- го щасливого життя на Землі, а не десь у божественному світі.
У VI–V ст. до н. е. поширюється вчення вайшешика (від «вішеша» – особливість). Вайшешики, відомі насамперед як просвітителі, вважали, що причиною страждань людей є незнання ними сутності навколишнього буття. Тому метою своєї філософії вони вважали позбавлення людей від страждань через поширення істинних знань про світ.
У філософії вайшешика розвивалися елементи теорії відображення, логіки.
На цей період (VI–V ст. до н. е.) припадає виникнення релігійно-філософського вчення буддизму. На ранній стадії свого розвитку буддизм розглядає весь світ як єдиний потік, що складається з окремих елементів – фізичних і психічних дхарм, які перебувають у постійному процесі змін. Так в природі відбуваються безкінечні переміни, вічне виникнення і знищення. Буття – це безперервне становлення. Така панівна думка раннього буддизму.
Пізніше буддизм абсолютизує ідею відречення від життя, самозаглиблення у свій внутрішній світ. Згідно з буддизмом, шляхом самоспоглядання і самозаглиблення можна вийти з неспокійного, хвилюючого океану буття і досягти вічного блаженства – нірвани, Цей бік буддизму був надзвичайно зручним засобом підкорення мас з боку панівної верхівки. Адже, змальовуючи життя безперервним потоком страждань, буддизм закликав не до полегшення реальних страждань, а до знищення їх лише у думках.
У Стародавній Індії набула поширення і посилення одна з крайніх форм ідеалізму містичного спрямування – школа йоги. Це релігійно-містичне вчення відшукувало засоби «приборкання думки», тобто засоби абстрагування (відвернення) думок від усіх предметів чуттєвого світу і зосередження такої «очищеної» думки на самій собі. У стані такого глибокого трансу людина немовби усвідомлює відмінність свого «я» від світу, звільняється від нього. Цій меті зосередження думки слугують різні пози і положення тіла, контроль за диханням тощо.
Історія філософської думки в Стародавній Індії свідчить про значне розмаїття та багатство філософських ідей, на характеристиці яких в такому короткому викладі ми не можемо зупинитися більш детально.
Значний внесок у розвиток філософської думки зробили мислителі Стародавнього Китаю. Стародавні пам´ятки китайської культури «Книга перемін», «Книга про гармонію тьми» та ін. (IX–VIII ст. до н. е.) свідчать, що в цей період відбувалась боротьба між наївно-матеріалістичним, ідеалістичним та містичним розуміннями природи. У цих книгах висловлювалися думки про те, що світ предметів є не що інше, як різноманітні сполучення п´яти першоелементів світу: заліза, дерева, вогню, води і землі. Але ці думки були непослідовними, суперечливими, що знайшло своє відображення в розвиткові таких течій, як конфуціанство, даосизм, моцзя та ін.
Засновником конфуціанства був видатний мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551–479 pp. до н. е.). Конфуціанська філософія має чітко виражений етико-гуманістичний характер.
Основним поняттям цього вчення є «жень» (гуманність). Це моральний принцип, що визначає стосунки між людьми в суспільстві та в сім´ї. Він пропагує повагу і любов до старших за віком і за соціальним станом. Кожна людина повинна діяти відповідно до того становища, яке вона займає в суспільстві. Люди, вважав Конфуцій, мають бути взаємно великодушними, а також свято дотримуватися культу предків.
Принцип «жень» вимагає від правителів держав, щоб вони були людьми мудрими, подавали підданим приклад особистої високоморальної поведінки, піклувалися про них, як батько. Люди діляться на «шляхетних» і «низьких», одні покликані управляти іншими. Конфуцій вважав, що управляти – це означає ставити кожного на своє місце в суспільстві відповідно до положення, яке він займає. В цьому і полягає головна функція правителя.
Конфуцій також вважав, що кожна людина повинна по можливості вчитися і вдосконалюватися морально. Правителі зобов´язані виховувати і навчати народ, закликати його вчитися у досконалих людей.
У VI–III ст. до н. е. значного поширення набуло наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення даосизму (від «дао» – шлях, закон).
Даосисти критикували релігійні погляди, зокрема твердження про створення світу богом. Основна ідея даосизму зводиться до того, що життя природи і людей підкоряється не волі неба, богам, а закону «Дао». «Дао» – це закон самих речей і явищ. Він, як всезагальний закон, привносить порядок ухаос речей. «Дао» існує незалежно від свідомості і волі людини.
У даосизмі спостерігаються елементи стихійної діалектики. Визнавалося, що у світі немає нічого постійного, що все знаходиться в безперервному русі та розвитку. «Одні речі відходять, – стверджують даосисти, – інші приходять; одні розцвітають, інші в´януть; одні стають міцними, інші хиріють; одні з´являються, інші руйнуються».
Закономірним у розвитку речей, на думку дао- систів, с те, що кожна річ, досягнувши певного ступеня розвитку, перетворюється у свою протилежність: «неповне стає повним, криве – прямим, пусте стає наповненим, старе змінюється новим» і т. д.
Прибічники даосизму поширювали своє вчення про «дао» і на сферу суспільних явищ. Всі нещастя в житті народу спричиняються тим, що правителі порушують природний закон «дао».
Обмеженістю представників даосизму було те, що вони не розуміли того, що люди не лише можуть і повинні пізнати сутність світу, його «дао», а й, спираючись на пізнане, змінити природу і суспільство в потрібному їм напрямку. Вони зводили діяльність людини лише до пізнання «дао» як сутності світу і помилково вважали, що обов´язково зазнає невдачі той, хто втручається у природний хід подій, хто прагне підпорядкувати їх своїм інтересам.
Даосисти, по суті, пропагували пасивне ставлення людини до оточуючої дійсності. Правда, деякі з них виступали проти свавілля знаті та релігійних тверджень про потойбічне життя, закликали до задоволення своїх потреб у земному житті.
Слід зауважити, що в розумінні закону «дао» частина даосистів не були послідовними матеріалістами. Вони відривали «дао» від його основи – світу речей. «Дао» тлумачився вже як незаперечна воля богів. Ця тенденція спричинилася до виникнення у І ст. н. е. релігійної секти даосів, яка існує до нашого часу.
studfiles.net
1. Предмет та функції філософії
Філософія як певна система знань з’явилася бл. 2,5 тис. років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор. Предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень “людина – світ”. Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії. Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів середньовіччя. Перебуваючи під необмеженим впливом релігії, середньовічна культура тлумачить речовий світ як зовнішню видимість духовного світу. При цьому найдосконалішим втіленням духовності середньовічна думка одноголосно визнає Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії як така, що створена за його «образом і подобою». Формування індустріального суспільства, що розпочалося в Західній Європі наприкіні XIII – на початку ХIV ст., виявилося тісно пов’язаним з радикальними змінами в суспільній свідомості, переходом її на вищу сходинку культурно-історичного . Поступова зміна світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття з природним буттям, виводить на перший план матеріалістичні тенденції у філософській думці.
Два протилежних підходи до рішення питання про природу і сутність світу і людини позначили суть основного питання філософії як питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття. Визнання матеріального й ідеального як граничних основ буття світу і людини з неминучістю призвело до рішення питання про те, що ж є первинним – матерія або свідомість. Постановка і рішення цього питання склали першу сторону основного питання філософії.
Крім рішення питання про природу і сутність, про загальну підставу світу і самої людини, питання про відношення духу і природи, свідомості і матерії, мислення і буття під кутом зору визначення, що з них є первинним, основне питання філософії має і другу сторону – гносеологічний аспект – і виступає як питання про те, як відносяться наші думки про навколишній світ до самого цього світу. „Оскільки обставини абсолютизації виявляються пов’язаними з певними особливостями самого пізнавального процесу, марксисти називають джерело виникнення ідеалізму гносеологічним. Гносеологічне теоретико – пізнавальне коріння ідеалізму досить тісно пов’язане з життєво – суспільними відносинами”
Предмет філософії включає в себе і відповідь на питання про те, як світ улаштований, яка його загальна структура, які в ньому існують зв’язки і відношення, а також питання про стан, у якому людина і світ знаходяться, які закони існують у світі, у чому полягає джерело руху, розвитку.
Функції філософії.
До числа основних функцій філософії варто віднести: методологічну, ідеологічну, гносеологічну, світоглядну, практично-діяльну.
«Загальною для філософії є функція загальнометодологічна, котра полягає в тому, що її основоположні принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані у будь – яких сферах наук пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ
Методологічна функція філософії дає для усіх форм суспільної свідомості, для теоретичної і практичної діяльності людини вихідні, що основоположні принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція припускає, що відношення людини до світу повинно виходити з усвідомлення єю природи і сутності світу і людини, граничних основ буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення загальної структури світу і стану, у якому він знаходиться.
Важливою функцією філософії є ідеологічна. Про неї варто пам’ятати особливо в сучасних умовах, коли намітилося негативне відношення до ідеології як феномену духовного життя суспільства.
Можна сказати, що ідеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, вирішуючі питання про сутність людини і про сенс її буття, дає ключ для усвідомлення свого відношення до безпосередніх умов громадського життя, до чинників, що визначають специфіку реального життя.
Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне відношення людини на розкриття природи і сутності світу, природи і сутності самої людини, загальної структури світу, зв’язків і законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про світ, про людину, а з іншого боку — впливає на кожну з форм суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них у відношенні «людина-світ», а також визначає загальну логіку пізнавального відношення людини до дійсності: «Завдяки теорії філософського пізнання розкриваються закономірності природних та суспільних явищ, досліджуються форми просування людського мислення до істини, шляхи і засоби її досягнення, узагальнюються результати інших наук.»[4,с.23]
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями і про світ і про людину, про його місце у світі і можливостях його пізнання і перетворення, впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб’єктами цілей і сенсу життя.
Практично-діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється в знаряддя активного, перетворювального впливу на навколишній світ і на самого людину. Вона грає важливу роль у визначенні цілі — життєдіяльності, досягнення яких найважливіша умова існування, функціонування і розвитку людини.
studfiles.net