Досягнення візантійської культури – Основні досягнення візантійського мистецтва, коротко про своєрідність культури Візантії

.

school.home-task.com

3. Класична візантійська культура

В період раннього Середньовіччя (VII —VIII ст.) у соціальному житті Візантії відбулися суттєві зміни. Колонів замінили вільні селяни-общинники, занепали ремесло і торгівля в дрібних містах-полісах, які «розчинялися» сільською округою або перетворювалися на фортеці. За цих обставин ще більше зміцніло виняткове становище Константинополя, в чому важливу роль відіграли також невдалі війни з Іраном і арабами. Втрата імперією найбільших міст Сирії та Єгипту, розорення торгово-ремісничих центрів Малої Азії призвели до зосередження більшості видів ремісничого виробництва у її столиці, зокрема виготовлення «грецького вогню» (секретної зброї візантійців). Недаремно сучасники уявляли Константинополь єдиним містом імперії і називали його просто поліс.

Глибока соціальна криза зумовила культурне «розлучення» візантійців з античним минулим. У духовному житті візантійського суспільства VII століття стало кінцем панування античної культури, що була насамперед культурою античного полісу. Із занепадом міст ця антична культура зникає.

В VII — VIII ст. у візантійському суспільстві спостерігався занепад освіченості й писемності, інтересу до античної літературної спадщини. Натомість відживання античної системи мислення й утвердження емоційно-чуттєвого сприйняття зумовили зростаючу популярність поезії. Відомий літератор Писида описував походи імператора Іраклія проти Ірану вже не прозою, а у віршах.

Найпопулярнішим літературним жанром стала житійна література, що перетворилася на своєрідну енциклопедію географічних та історичних знань. Візантійська література того часу була розрахована головно не на читача, а на слухача. Основним пізнавальним джерелом стала мова і проповідь, оскільки «знання» порівняно з «вірою» втратило значення. У зв’язку з цим коло духовних потреб звузилося до суто релігійної літератури. Відома тоді типово церковна історична хроніка Феофана цілком задовольняла світського читача. Переписувались лише релігійні твори, професійних переписчиків замінили ченці.

Для VII —VIII ст. характерний занепад будівництва, однак це не позначилося на зведенні фортець, церков і монастирів.

Складна ситуація VII —VIII ст. призвела до утвердження середньовічного військово-службового (фемного) устрою. Головною військовою силою стають вільні селяни-стратиоти, а з фемних полководців формується новий (феодальний) панівний клас Візантії. Стратиг Малоазійської феми Анатолік Лев III Ісавр започаткував Ісаврійську династію (717 — 802 pp.). Це був переломний період в історії середньовічної Візантії — формування феодального ладу.

Імператори Ісаврійської династії здійснювали важливі реформи у сферах права, суспільних відносин і церковної політики. За Лева III була видана законодавча збірка «Еклога», спрямована на зміцнення імператорської влади і захист інтересів фемного панства — опору Ісаврів. Особливо суттєві наслідки були викликані церковними реформами перших Ісаврів під час іконоборства, зумовленого глибокими соціальними і духовними протиріччями, переоцінкою релігійно-філософських й естетичних цінностей.

Перший період іконоборства розпочався у VIII ст. як стихійний рух проти іконошанування, що поширилось завдяки зростанню ролі «зримого образу» божества у християнському вихованні. Населенню імперії, яке розлучалося з язичництвом і звикло до ідолопоклонства, через культ ікон було легше прилучатися до нової релігії. Іконоборці уявляли іконошанування спробою повернення до язичницького ідолопоклонства. Культ ікон і святих, надії на божественного Спасителя збільшували прибутки і авторитет церкви, а не імператорів. Тому з 726 p., коли Лев III заборонив пошанування ікон, іконоборство стало офіційною державною політикою, що втілювала прагнення імператорів підкорити собі церкву.

В ідеологічній сфері боротьба проти ікон була пов’язана з подоланням античних основ світосприймання і формуванням цілісного середньовічно-християнського світогляду. В цьому розумінні іконоборство засвідчувало несприйняття старих античних зображувальних форм «образу» як засобу християнського виховання. Не випадково один із теоретиків християнського богослов’я Іоанн Дамаскін писав, що образ для неписьменного — мов книга для письменного. У гострих суперечках з іконо-шанувальниками навколо проблеми «образу» іконоборці обґрунтовували «непізнаваність», а отже, «невідтворюваність» божества. У спробі його зображення художніми засобами (ікона) вони вбачали єретичну помилку, виявлення грубого язичницького фетишизму, відхід від спіритуалістичих ідеалів раннього християнства.

Середньовічне, глибоко містичне, чуттєво-емоційне сприйняття й естетичні норми іконоборців знайшли підтримку в селянстві, де стикнулися з павлікіанством, в якому відроджувалися демократичні ідеали раннього християнства. Але найважливішою силою іконоборства була фемна знать, котра виступала за обмеження могутності церкви і поділ її майна. Тому політика імператорів-іконоборців (а вони були її виразниками) звелася до вилучення церковно-монастирських скарбів.

Другий період іконоборства у IX ст. завершився перемогою іконошанувальників. їхній лідер і теоретик Феодор Студіт виступав за повну незалежність чернецтва та самоізоляцію монастирів від мирського життя. Перехід влади до іконошанувальників відбувся в епоху нової Каролінгської династії. На церковному соборі у 843 р. було урочисто відновлене іконошанування з його концепцією містичного зв’язку ікони з прототипом божества та піддано анафемі всі єресі. Масовий павлікіанський рух, що протиставляв селянські маси та їхні релігійні громади церкві й державі як «світу зла», був придушений. Отже, боротьба між іконоборцями й іконошанувальниками завершилася перемогою останніх. Одночасно був досягнутий компроміс між державою і церквою, яка підпорядковувалась імператорській владі.

Іконоборці не заперечували світське образотворче мистецтво та архітектуру, тому іконоборчий рух привів до їх нового злету у Візантії. На розвитку архітектури позначився вплив мусульманської традиції. Один з відомих константинопольських палаців Вриас був споруджений за зразком палаців Багдада, оточений парками з фонтанами. В образотворчому мистецтві на зміну офіційно-парадних зображень імператорських прийомів прийшли сцени битв, полювання, народних свят та ігор. Іконоборча естетична доктрина принесла в образне бачення світу візантійців вишукану абстрактну символіку в поєднанні з привабливим декоративним орнаментом. У мистецтві утвердились і такі форми зображення, як пейзаж і побутові сцени. Вони органічно ввійшли у візантійське релігійне мистецтво, що містило певну спрямованість на народ. Саме ця ознака відрізняла його від класичних елліністичних канонів, хоча траплялися спроби наголосити на приматі спіритуалістичного начала старими художніми прийомами — скороченням пропорцій і розмірів фігур, збільшенням розмірів голови та очей, що повинно було символізувати панування духовного начала.

Друга половина IX —XI ст. — період найвищого державного піднесення середньовічної Візантії. В історії країни це була двохсотлітня епоха правління імператорів Македонської династії (867 — 1056 pp.), коли склалися класичні форми візантійської централізованої державності. Управління здійснювалось з імператорської канцелярії. Величезна роль належала бюрократичному апарату, в якому панувала сувора ієрархія, згідно з табелем про ранги. У цей «золотий вік» візантійської державності почав оформлюватися пишний етикет константинопольського двору, утверджуватися принцип легітимності імператорської влади через інститут співправителів. Зміцнювались фемний лад і влада фемної знаті.

Епоха правління імператорів Македонської династії відома як період так званого македонського відродження. Передусім це стосується відродження міст. Розвиток торгівлі та міжнародний попит створювали сприятливі умови для розквіту ремесел з виготовлення предметів розкоші, виробів з кераміки, скла, перегород-частої емалі, шовкових тканин і парчі. У візантійські «паволоки» одягалася феодальна верхівка всіх європейських країн. Технологія виготовлення «паволок» становила предмет особливої цінності й була державною таємницею Візантії.

З перемогою іконошанування створюються нові прийоми іконопису. Глибока одухотвореність, ідея спіритуалістичного начала почали висловлюватися через особливу манеру зображення обличчя, експресію почуттів, відображених на ньому.

У X ст. завершується складання детально розробленої системи символіки у зображенні євангельських персонажів і святих — канону, що індивідуалізував їхню зовнішність, надаючи рис портретності.

Особливої досконалості у зображенні спіритуалістичних начал досягло мистецтво візантійської мозаїки. Багатоманітність фарб і відтінків кубиків смальти створювала ілюзію «божественної вічності». У константинопольських монастирях розквітло мистецтво мініатюри. Книжкові ілюстрації виконувались у рукописі декількома художниками-мініатюристами у характерній для кожного з них манері.

В культурі македонської епохи остаточно складаються основні принципи візантійської спіритуалістичної естетики. Суспільна думка, література, мистецтво відриваються від земної дійсності, замикаючись у колі вищих, абстрактних ідей. Ідеальний естетичний об’єкт переноситься в духовну сферу. В художній творчості переважають традиціоналізм і канонічність. Мистецтво тепер не суперечить догматам офіційної християнської релігії, а активно служить їм.

«Македонське відродження» вплинуло на пожвавлення будівництва. Основним будівельним матеріалом стала цегла, що надавала спорудам більшої легкості та пластики. На відміну від багатьох гігантських споруд середньовічної Європи, збудовані у Константинополі палаци Вуколеон і Влахерни були невеликими за розмірами, але привабливими і затишними. Візантійські храми не домінували над місцевістю, як західноєвропейські собори, а природно вписувалися в пейзаж. У IX —X ст. складається той тип купольного храму, який зберігся до кінця візантійської історії. Центральний купол храму не підносився на максимально можливу висоту. Конструкція забезпечувала плавне з’єднання стін і купола, їх непомітний перехід від «земного до небесного».

Період нового культурного піднесення у Константинополі та в інших, провінційних, містах IX —X ст. характеризувався масовим поверненням до античної спадщини, що виявилось насамперед у зверненні до ранньовізантійського законодавства. Це зумовило появу «Василік» — переробки юстиніанівського права, яка стала основною законодавчою збіркою середньовічної Візантії. Імператорська влада знову повернулася до державного церемоніалу ранньої Візантії, її військового та дипломатичного досвіду. З’явилися лекції, трактати, що узагальнювали цей античний досвід і пристосовували його до сучасних умов. Так була створена «Тактика» Лева і «Стратегікон» Никифора — настанови з військової справи. Відродилося і переписування античних творів.

У X ст. узагальнюється і класифікується все досягнуте в науці, богослов’ї, філософії, літературі. З’являються енциклопедії з історії, географії, сільського господарства, політики, медицини. Обширна інформація про політичну й адміністративну структуру Візантійської держави містилась у трактатах імператора Константина Багрянородного (905 — 959 pp.) «Про управління імперією», «Про феми», «Про церемонії візантійського двору». Починає відроджуватися у Візантії вища світська освіта. В Константинополі 1045 р. поновив роботу університет* з юридичним та філософським факультетами, функціонували наукові гуртки при дворі.

Відроджується світська література, з’являються «громадянські історії та світські біографи, настанови і поради світського змісту на зразок «Порад» Какавмена — своєрідного синтезу житійної мудрості.

У політичній ідеології Візантії чимала увага приділялася державному патріотизмові. Воїни йшли у бій за «Вітчизну» («Патріа»). Виховувалося почуття «еллінської спільності» людей, які розмовляють грецькою мовою, є носіями високої культури та цінностей візантійського християнства. Сформувався культ «переваги і винятковості» візантійців. Отже, у Македонську епоху склались завершені принципи і форми «класичної» візантійської культури.

В післяіконоборчій епосі головна роль у консолідації різноплемінного населення імперії належала християнству. Місіонерська діяльність візантійської церкви у цей час досягала небаченого розміру. Великого успіху вона набула в християнізації слов’ян.

Боротьба іконоборців з іконошанувальниками сприяла розвиткові богословської думки, релігійно-полемічної практики та літератури. У цей період викристалізовувались основні відмінності між православ’ям і католицизмом, що відображено у візантійській і західноєвропейській культурах. Якщо римська курія неухильно відстоювала доктрину про примат духовної влади над світською, то православні ієрархи не претендували на зверхність над могутньою імператорською владою у Візантії, проповідуючи ідею

» Константинопольський університет заснований 425 р. за імператора Феодосія II. єдності церкви з державою. Православна церква традиційно гнучкіше ставилася до своєрідної культури іноплеменного населення, не вимагала поширення літургії грецькою мовою (як у католицизмі з його обов’язковим богослужінням латинською мовою). Не випадково знамениті «солунські брати», просвітники Кирило і Мефодій започаткували розповсюдження перекладеної слов’янською мовою Біблії та богослужебних книг серед сусідніх слов’янських народів.

У полеміці з папством візантійська церква сформулювала свої догматичні розходження з католицизмом, а також особливості в обрядовості, вимогах до духовенства і віруючих. Вихідним пунктом догматичних розходжень стало вчення Римо-католицької церкви про «філіокве*». Візантійці, на противагу римо-католикам, заперечували сходження Святого Духу від Бога-Сина, ставлячи першу іпостась Бога вище за другу. На Заході причастя хлібом і вином було привілеєм духовенства, а миряни причащалися лише хлібом. Візантійське ж християнство зрівняло духовенство і мирян, дозволяючи останнім причастя під «двома видами». Все це призвело до «схизми Керуларія» й остаточного розколу між православ’ям і католицизмом (1054 p.).

У XI ст. військовослужбове панство у провінціях почало бунтувати проти центральної імператорської влади. Впродовж цього періоду політична історія Візантії була насичена зіткненнями константинопольської знаті з місцевими феодалами. Це була, по суті, постійна боротьба доцентрових і відцентрових сил у Візантійській імперії, що посилювалася в міру її феодалізації.

В останній чверті XI ст. після тривалого періоду міжусобної боротьби, внутрішніх смут і зовнішніх невдач всі сили Візантійської імперії консолідувалися навколо наступної династії Комнінів (1081 — 1185 pp.). Візантія у цей час знову виступає на міжнародній арені як велика світова держава. На деякий час їй вдалося зупинити навалу турків-сельджуків і приборкати держави хрестоносців, що утворилися після першого та другого хрестових походів. Період панування Комнінів — важливий етап візантійської історії. Вона не тільки повернула собі минулу велич, а й відродила колишню централізацію.

З кінця XII ст. в історії Візантії спостерігається нова смуга економічного та політичного занепаду. Італійські міста-республіки Венеція і Генуя перехопили у Візантії монополію на середземноморську торгівлю. Політика привілеїв, яку надавала їм династія Комнінів, негативно позначилася на долі візантійських міст. За цих умов падав авторитет Константинополя. Місто — символ відродженої слави Риму, почало сприйматися у суспільній думці як джерело всіх нещасть країни, «царство несправедливості». Країну охопило безладдя, зростав опір місцевої знаті, відокремлювалися цілі області, що лише номінально підкорялися Константинополю. Епоха панування над країною монопольного центру державної влади, економіки та культури закінчилась.

Ізоляцією Константинополя скористалися хрестоносці під час IV хрестового походу 1204 р. Оскільки столиця імперії втратила підтримку провінцій, завойовники без особливих зусиль оволоділи містом. Константинополь був підданий нечуваному грабунку, після чого значна частина культурної спадщини Візантії була знищена. Однак навіть те, що дійшло до наших часів, засвідчує великі надбання культурного життя «класичної» Візантії епохи Комнінів.

Саме на епоху Комнінів (XI —XII ст.) припадає найвищий розквіт візантійської культури. Збагачення духовного життя візантійського суспільства зумовлене розвитком міст, тісним спілкуванням із країнами Заходу та Сходу. В цей час поширюються світські розваги, зокрема ярмаркові видовища і спортивні змагання (кінне поло, шашки, боротьба). Багаті меценати утримували поетів, музикантів, танцюристів, створювали домашні літературні та «наукові» гуртки. Середньовічне невігластво стало предметом сатиричних виступів письменників, котрі висміювали неосвічених монахів. Певні здобутки мали місце у сфері наукових знань, розширенні уявлень про Землю і Всесвіт.

Новий етап відродження античної культури на візантійському ґрунті тісно пов’язаний із зародженням раціоналістичних ідей у філософській думці. На основі спільності грецької мови і культурного зв’язку зі світом еллінської античності візантійці-ромеї почали відчувати себе греками. Вони стали більш творчо, ніж у Македонську епоху, осмислювати античну спадщину, здійснювати спроби науково-порівняльного коментування античних текстів. Візантійські юристи, становлячи численні схолії — тлумачення пам’яток права, — фіксували у них своє розуміння античних юридичних норм. У суспільній думці чіткіше простежується інтерес до людської особистості та її внутрішнього світу. Поява перших паростків раціоналізму з його ідеєю незалежності світських знань від релігії зумовлена глибшим зверненням до античності, зокрема відродженням інтересу до античної філософії.

Візантійські мислителі XI —XII ст. сприйняли від античних філософів повагу до мудрості. В їхніх дослідженнях причинність явищ природи та суспільства, прагнення поєднати віру з розумом. Відомими виразниками раціоналістичних віянь у XI ст. були Михаїл Пселл, Іоанн Італ та їхні послідовники, які відстоювали самостійну пізнавальну цінність філософії, намагалися прикласти логіку до богослов’я, розглядаючи її як засіб пізнання Бога. Незважаючи на те що представників раціоналізму та релігійного вільнодумства засудила церква, їхня діяльнісгь не пропала марно. Вони підготували ґрунт для гуманістичних ідей у пізній Візантії.

Однак раціоналістичні тенденції візантійської філософії, не отримавши необхідного розвитку у XII ст., поступилися ідеям християнського містицизму, що ґрунтувалися на проповіді Григорія Сінаїта. Християнський містицизм впливав на зростання пасивно-споглядальної свідомості візантійців і давав надію всім, хто не знаходив и у реальному житті, зміцнюючи духовний авторитет церкви у середньовічній Візантії. Поширення ідей християнського містицизму призвело до того, що світська вища школа (Константинопольський університет) була остаточно ліквідована, а вища освіта повністю контролювалась кліром.

Візантійській літературі XI — XII ст. притаманне глибоке і творче звернення до античної літературної спадщини. З’явилася велика кількість «відроджених» грецьких романів — сміливих переробок і численних наслідувань, в яких при збереженні класичного сюжету зображувалась тогочасна Візантія, що приближало античні твори до сучасного читача. В літературній творчості посилювалися тенденції до демократизації мови та сюжету, індивідуалізації авторської позиції. Зароджувалося критичне ставлення до аскетичного середньовічного ідеалу. Почали з’являтися перші твори розмовною (народною) мовою, що відображали процеси демократизації культури з підкресленою дегероїзацією, увагою до «маленької людини», її турбот і переживань, скромних радощів життя.

Водночас характернішою ознакою культури Візантії у період династії Комнінів була не її демократизація, а «аристократизація», бо у зверненні до античності велика роль належала інтересам панівної верхівки. Класична освіченість була для феодальної еліти засобом духовного оформлення того аристократизму за походженням, що став визначальною ознакою родовитості середньовічної візантійської знаті. Античні герої з їх винятковістю надихали претензії візантійської аристократії на власну винятковість і героїзацію. Тому візантійський лицарський роман створювався насамперед на основі грецької традиції. Цей еллінський патріотизм став характерним не тільки для світської знаті, а й для візантійської церкви, яка доводила перевагу греко-православної релігійної думки над католицьким богослов’ям Західної Європи, що «вийшла з варварства». Верхівка православного кліру активно прилучалася до вивчення античної спадщини. її найвідомішими знатоками були переважно представники духовенства.

Значного розквіту в XI —XII ст. досягли архітектура та мистецтво Візантії. Міське будівництво стало легким і відкритим, будинки не відгороджували від вулиці, прикрашали балконами та лоджіями. Широко застосовували тесаний камінь з цегляною кладкою, що надавало спорудам життєрадісного вигляду.

В архітектурі культових споруд простежується також тенденція до вдосконалення їх декору. З’явилися багатокупольні церкви з підкресленою центральною частиною, пропорції храмів стали стрункішими і витягнутими вгору. Склалися основні зразки будівництва монастирів як замкнутих локальних центрів духовного життя та господарської діяльності: з головною церквою, каплицями, трапезною, келіями ченців і майстернями.

В образотворчому мистецтві найвищого розвитку досягло виготовлення емалі. Чудовим твором, виконаним у цій техніці, є зображення царя Соломона в соборі св.Марка у Венеції. Досягнення у виготовленні фарб широко використовувались також у мистецтві мозаїки і фрескового живопису. Нові колористичні можливості давали змогу краще передати портретні риси, характер і настрій персонажа.

Візантійське мистецтво досягло в цей період великого міжнародного значення. Характерними ознаками творчості візантійських митців стали гармонія глибокого звернення до почуттів з підкресленим аристократизмом при зображенні персонажів, поєднання земної і небесної влади (образ фрескового портрета Христа Пантократора в монастирі Дафні), урочистість і піднесеність зображення. Все це мало великий вплив і на романський живопис Заходу, і на живопис християнського Сходу. Візантійські майстри прикрашали собор св.Марка у Венеції, собор у Чефалу (Сіцілія), брали участь у будівництві та внутрішньому оформленні храмів і монастирів у Сербії та Київській Русі (Софія Київська, Володимирський собор).

Розвиток візантійської культури в XI —XII ст. засвідчив, що вона залишалась традиційно середньовічною. Однак у духовному житті, незважаючи на міцні канонічні традиції, прокладали собі шлях передренесансні явища.

Вони, з одного боку, виявлялися не лише у відродженні інтересу до античності, а й у появі раціоналізму та вільнодумства, посиленні боротьби демократичної й аристократичної тенденцій. З іншого боку, монополія у розвитку візантійської культури до кінця її існування належала духовенству. З цього часу православ’я стало визначальним фактором згуртування візантійської середньовічної народності, Православна Церква — головним носієм культури Візантії, а монастирі — центрами освіченості.

studfiles.net

Візантійська культура (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Візантійська культура”

ПЛАН

1. Місце Візантії та її культури в світі

2. Філософія та релігія Візантії

3. Література та музика Візантії

4. Архітектура та образотворче мистецтво Візантії

Використана література

Місце Візантії та її культури в світі

Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром
своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та
елліністичної традицій.

Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від
античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і
Сходу, є особливим проявом їхнього синтезу, зумовленого географічним
положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави.

В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне
місце.

По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської
античності.

По-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний
синтез західних і східних духовних начал.

По-третє, справила великий вплив на цивілізації Південної і Східної
Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії,
Грузії).

По-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи
на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов’ян, персів, що
пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.

Столиця Візантії Константинополь заснована імператором Костянтином І в
324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантія. Фактично із
заснуванням Константинополя Візантія усамостійснюється у надрах Римської
імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії). Завершенням
усамостійнення заведено вважати 395 р., коли після смерті Феодосія І
відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну Римську
імперії.

Імператором Східної Римської імперії, було проголошено Аркадія (395-408
рр.). Візантійці називали себе римлянами-“ромеями”, а свою державу
“Роменською”.

В етнічному складі населення Візантії переважало грецька населення. За
державну мову імперії в IV-VI ст. правила латина, а від VII ст. до кінця
існування Візантії – грецька мова.

У соціально-економічній і політичній історії Візантії можна визначити 3
основних періоди.

Перший період (IV – середина VII ст. ) характерний розпадом
рабовласницьких і початком формування феодальних відносин.

Другий період (середина VII – початок ХІІІ ст. ) – інтенсивний розвиток
феодалізму.

Третій період (1204-1453 рр.) – дальше посилення феодальної
роздрібленості, послаблення центральної влади і постійна боротьба з
іноземними завойовниками; з’являються елементи розпаду феодального
господарства.

В культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів:

– Перший (IV – кінець VII ст.) – боротьба віджилої цивілізації
рабовласницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи
феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з
античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське
забарвлення;

– Другий (кінець VІІ – середина ІХ ст. ) – культурний занепад внаслідок
скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації,
економічної стагнації.

– Третій (середина ІХ – Х ст.) – нове культурне піднесення в
Константинополі, що поширилося в Х ст. на провінційні міста.

– Четвертий (ХІ – ХІІ ст.) – найвищий розвиток візантійської культури,
зумовлений розквітом візантійських міст.

– П’ятий (кінець ХІІ – ХІІІ ст.) – смуга культурного занепаду,
пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії.

– Шостий (ХІV – початок ХV ст.) – нове піднесення візантійської культури
в умовах зародження гуманітарної ідеології.

До особливостей візантійської культури належить незначний порівняно з
Західною Європою культурний вплив варварських племен. Разом із тим,
візантійська культура багато брала з античної спадщини, з культури
народів, які населяли Візантію, тощо.

Освіта розбудовувалася на тільки на основі Святого Письма, але й на
поемах Гомера; античних авторів читали й вивчали. Деспотичний характер
візантійської держави призвів до встановлення суворого контролю над
ідейним життям, що породжувало нестримне вихваляння імператора, який був
у цей момент при владі. На громадське й ідейне життя Візантії накладали
відбиток і специфічні особливості, притаманні східному християнству і
візантійській церкві. Між православною і католицькою церквою з самого
початку виникли суттєві відмінності. Хоча та й друга генетично походили
від єдиної всесвітньої церковної організації, кожна з них уже з перших
століть їхньої історії (в ІV – V ст.) розвивалася своїм особливим
шляхом. Номінально церковна єдність визнавалася й Римом, й
Константинополем, але фактично вже дуже рано між папським престолом і
константинопольської патріархією почалася то прихована, то відкрита
боротьба за релігійне і політичне панування, боротьба, що ніколи не
згасала.

Якщо на Заході склалася суворо централізована церковна організація й
тільки папа мав безперечний моральний авторитет і величезну реальну
владу, то на Сході в теорії панувала система пентархії – одночасного
існування п’яти рівноправних патріархій: в Римі, Константинополі,
Олександрії, Антіохії та Єрусалимі. Своєрідність суспільного розвитку
ранньої Візантії не менш яскраво проявилася і в галузі правових
відносин. У Візантійській імперії в галузі як цивільного, так і
кримінального права більшою мірою і довше, ніж на Заході, відчувався
вплив римських юридичних традицій. На відміну від інших країн
середньовічного світу Візантія, передусім у ранній період своєї історії,
залишалася державою, де зберігалося єдине кодифіковане й обов’язкове для
всього населення імперії чинне право.

В основу законодавства ранньовізантійського часу покладено кращі
досягнення римської юридичної думки: в ньому вже завершилася розробка
римської теорії права; здобули остаточну теоретичну форму такі поняття
юриспруденції, як право, закон, звичай; уточнено відмінність між
приватним і публічним правом; визначені норми кримінального права і
процесу; закладено основи регулювання міжнародних відносин.

В пам’яті нащадків Візантія залишиться країною, де здійснена знаменита
Юстиніанові кодифікація римського права. Зведення цивільного права
Юстиніана, котре сучасники назвали “храмом правової науки”, складалося з
Кодексу – основних настанов положень,

ukrreferat.com

Візантійська культура (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Візантійська культура”

ПЛАН

1. Візантія в історії світової культури

2. Філософська думка Візантії

3. Література Візантії

4. Візантійська музика

5. Архітектура та образотворче мистецтво Візантії

Список використаної літератури

1. Візантія в історії світової культури

Візантійська імперія виникла в IV ст. після розпаду Римської імперії в
її східній частині й існувала до середини XV ст.

Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром
своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та
елліністичної традицій.

Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від
античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і
Сходу, є особливим проявом їхнього синтезу, зумовленого географічним
положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави.

В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне
місце.

По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської
античності.

По-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний
синтез західних і східних духовних начал.

По-третє, справила великий вплив на цивілізації Південної і Східної
Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії,
Грузії).

По-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи
на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов’ян, персів, що
пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.

Столиця Візантії Константинополь заснована імператором Костянтином І в
324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантія. Фактично із
заснуванням Константинополя Візантія усамостійснюється у надрах Римської
імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії). Завершенням
усамостійнення заведено вважати 395 р., коли після смерті Феодосія І
відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну Римську
імперії.

Імператором Східної Римської імперії, було проголошено Аркадія (395-408
рр.). Візантійці називали себе римлянами-“ромеями”, а свою державу
“Роменською”.

В етнічному складі населення Візантії переважало грецька населення. За
державну мову імперії в IV-VI ст. правила латина, а від VII ст. до кінця
існування Візантії – грецька мова.

У соціально-економічній і політичній історії Візантії можна визначити 3
основних періоди.

Перший період (IV – середина VII ст. ) характерний розпадом
рабовласницьких і початком формування феодальних відносин.

Другий період (середина VII – початок ХІІІ ст. ) – інтенсивний розвиток
феодалізму.

Третій період (1204-1453 рр.) – дальше посилення феодальної
роздрібленості, послаблення центральної влади і постійна боротьба з
іноземними завойовниками; з’являються елементи розпаду феодального
господарства.

В культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів:

– Перший (IV – кінець VII ст.) – боротьба віджилої цивілізації
рабовласницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи
феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з
античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське
забарвлення;

– Другий (кінець VІІ – середина ІХ ст. ) – культурний занепад внаслідок
скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації,
економічної стагнації.

– Третій (середина ІХ – Х ст.) – нове культурне піднесення в
Константинополі, що поширилося в Х ст. на провінційні міста.

– Четвертий (ХІ – ХІІ ст.) – найвищий розвиток візантійської культури,
зумовлений розквітом візантійських міст.

– П’ятий (кінець ХІІ – ХІІІ ст.) – смуга культурного занепаду,
пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії.

– Шостий (ХІV – початок ХV ст.) – нове піднесення візантійської культури
в умовах зародження гуманітарної ідеології.

До особливостей візантійської культури належить незначний порівняно з
Західною Європою культурний вплив варварських племен. Разом із тим,
візантійська культура багато брала з античної спадщини, з культури
народів, які населяли Візантію, тощо.

Освіта розбудовувалася на тільки на основі Святого Письма, але й на
поемах Гомера; античних авторів читали й вивчали. Деспотичний характер
візантійської держави призвів до встановлення суворого контролю над
ідейним життям, що породжувало нестримне вихваляння імператора, який був
у цей момент при владі. На громадське й ідейне життя Візантії накладали
відбиток і специфічні особливості, притаманні східному християнству і
візантійській церкві. Між православною і католицькою церквою з самого
початку виникли суттєві відмінності. Хоча та й друга генетично походили
від єдиної всесвітньої церковної організації, кожна з них уже з перших
століть їхньої історії (в ІV – V ст.) розвивалася своїм особливим
шляхом. Номінально церковна єдність визнавалася й Римом, й
Константинополем, але фактично вже дуже рано між папським престолом і
константинопольської патріархією почалася то прихована, то відкрита
боротьба за релігійне і політичне панування, боротьба, що ніколи не
згасала.

Якщо на Заході склалася суворо централізована церковна організація й
тільки папа мав безперечний моральний авторитет і величезну реальну
владу, то на Сході в теорії панувала система пентархії – одночасного
існування п’яти рівноправних патріархій: в Римі, Константинополі,
Олександрії, Антіохії та Єрусалимі. Своєрідність суспільного розвитку
ранньої Візантії не менш яскраво проявилася і в галузі правових
відносин. У Візантійській імперії в галузі як цивільного, так і
кримінального права більшою мірою і довше, ніж на Заході, відчувався
вплив римських юридичних традицій. На відміну від інших країн
середньовічного світу Візантія, передусім у ранній період своєї історії,
залишалася державою, де зберігалося єдине кодифіковане й обов’язкове для
всього населення імперії чинне право.

В основу законодавства ранньовізантійського часу покладено кращі
досягнення римської юридичної думки: в ньому вже завершилася розробка
римської теорії права; здобули остаточну теоретичну форму такі поняття
юриспруденції, як право, закон, звичай; уточнено відмінність між
приватним і публічним правом; визначені норми кримінального права і
процесу; закладено основи регулювання міжнародних відносин.

В пам’яті нащадків Візантія залишиться країною, де здійснена знаменита
Юстиніанові кодифікація римського права. Зведення ц

ukrreferat.com

5.2. Культура Візантії

У ІV ст. після розпаду Римської імперії на Західну та Східну на карті світу з’явилася нова християнська імперія – Візантійська (330–1453 рр.). Її столицею став Константинополь, заснований імператором Костянтином на місці давньогрецького поселення Візантій. З часом назва поселення стала назвою нової держави. Географічно Візантія була розташована на межі Європи, Азії й Африки і займала територію близько 1 млн. кв. км. Сюди ввійшли землі Балканського півострова, Малої Азії, Сірії, Палестини, Єгипту, Кіренаїки, частини Месопотамії, Вірменії, острови Кріт, Кіпр, частина земель в Криму і на Кавказі, деякі області Аравії. Проіснувала Візантійська імперія більше тисячі років і впала під натиском турків у 1453 році ⁹.

Державною мовою у Візантії в ІV–VІ ст. була латинська, а від VІІ ст. до кінця існування імперії – грецька. Особливістю суспільного ладу Візантії стало стійке збереження централізованої держави і монархії. Візантія була поліетнічною державою, її населяли греки, фракійці, грузини, вірмени, араби, конти, євреї, іллірійці, слов’яни та інші народи, але переважали греки.

Візантійська культура зароджувалась і розвивалась в умовах гострих, суперечливих процесів тогочасного суспільства. Система християнського світогляду стверджувалася в непримиренній боротьбі з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами античного світу. Візантійська культура стала своєрідним синтезом пізньоантичних і східних традицій. Володіючи величезними

територіями, Візантія контролювала торгові шляхи з Європи в Азію та Африку, протоки Босфор і Дарданелли, що також вплинуло на культурний розвиток держави.

Роль Візантії у розвитку культури середньовічного суспільства була надзвичайно вагома. Будучи прямою наступницею античного світу та елліністичного Сходу, Візантія стала центром досить розвиненої та своєрідної культури. Характерною рисою візантійської культури була постійна ідейна боротьба старого з новим, що породило оригінальний синтез західних і східних духовних начал. Візантійська культура в основному була християнською. Разом з тим, особливе місце займає і народна культура – музика, танок, церковні та театралізовані вистави, героїчний народний епос, гумористична творчість та ін. Вагомий внесок у створення пам’яток архітектури, живопису, прикладного мистецтва та художніх ремесел зробили народні майстри.

Освіта та наукові знання. До освіти та наукових знань у візантійському суспільстві ставилися з повагою. В імперії з централізованим управлінням та досить розвиненим бюрократичним апаратом без хорошої освіти неможливо було зайняти достойне місце в суспільстві. За традицією всі науки об’єднувались під загальною назвою „філософія” ( теоретична та практична). До теоретичної філософії відносились: богослов’я, астрономія, арифметика, геоме-трія, медицина, музика. До практичної – етика, політика та історія. Високого рівня розвитку досягли також граматика, риторика, діалектика, логіка, та, особливо, юриспруденція.

Починали навчання у початкових школах, де вчили писати, читати, рахувати, скоропису та початкам логіки. Книгою для навчання служив Псалтир. Такі школи були приватними та платними. Часто школами опікувались монастирі, церковні або міські общини, тому навчання було доступне практично для всіх верств населення. Навчання дітей при церквах і монастирях здійснювалось кліриками та

монахами, задовольняючи власні потреби у кадрах нижчого духовенства. Продовжували навчання у школах граматики, де вивчали давньогрецьких авторів і риторику – своєрідне мистецтво складання і виголошування святкових речей ( на честь перемоги Василева, народження наслідника, заключення миру та ін.) Рівень освіченості і термін навчання визначалися за практичними професійними розрахунками.

У ранній період центрами освіти та наукових знань були міста Афіни, Александрія, Антиохія, Бейрут, Газа. В ІХ ст. у Константинополі засновується Магнаврська вища школа, а в ХІ ст. –

університет, що мав філософський та юридичний факультети. При університеті була відкрита вища медична школа.¹⁰

Освіта та наука у Візантії мали церковно-релігійний характер, тому головне місце в системі наукових знань, займало богослов’я. Тут продовжувалась антична філософська традиція, а візантійські богослови засвоїли та зберегли багатство думки і витонченість діалектики грецьких філософів. Богословські диспути, що відбувались по всій імперії, були спрямовані на створення системи православного віровчення, на висловлення християнських істин мовою філософії. Богослови боролися також з єресями та прихильниками язичниства.

Вчителі церкви, так звані „Великі Каппадокійці”, (Василій Кесарійський, Григорій Назіанзін, Григорій Ніський), а також Патріарх Константинопольський Іоанн Златоуст в ІV – V ст., Іоанн Дамаскін у VІІІ ст. у своїх творах, проповідях, листах систематизували православне богослов’я. Панування релігійно-догматичного світогляду гальмувало розвиток наук, особливо природничих. Разом з тим, візантійцями були підняті на досить високий рівень ті знання, що вирішували богословські питання. В боротьбі з інакодумцями та єресями ними була створена християнська онтологія (вчення про буття), антропологія та психологія – вчення про походження та еволюцію людини, про її особистість, душу та тіло. З VІ ст. важливе місце в богослов’ї посідає логіка (наука про методи доведень та спростувань).

Починаючи з Х–ХІ ст. в розвитку богословсько-філософської думки Візантії простежуються дві тенденції. Перша – виявляла інтерес до внутрішнього світу та його влаштування, віри в можливості людського розуму. Представником цього напряму був Михаїл Пселл (ХІ ст.) – філософ, історик, філолог і юрист. Найвідоміша його праця- „Логіка”. У ХІІ ст. внаслідок посилення матеріалістичних тенденцій спостерігається увага до філософії Демокріта та Епікура.

Друга тенденція виявилась у творах аскетів та релігійних містиків, які головну увагу зосереджували на внутрішньому світі людини, її вдосконаленні в дусі християнської етики смирення, послушання та внутрішнього спокою. Представниками таких поглядів були синайський монах-аскет Іоан Лествічник (біля 525–600 рр.), містик Симеон Новий Богослов (948–1022 рр.) та архієпископ Фессалонікський Григорій Палама (біля 1297–1360 рр.). .

У ХІV–ХV ст. раціоналістичний напрям у філософії і науці зміцнюється. Яскравими його представниками були Федор Метохіт, Мануїл Хрісолф, Георгій Геміст Пліфон, Віссаріон Нікейський. Це вчені та політичні діячі, яскравими рисами світогляду яких були проповідь індивідуалізму, духовна довершеність людини, обожнення античної культури. В цілому, візантійська філософія опиралась на вивчення античних філософських вчень усіх шкіл і напрямів.

Розвиток природничих наук, математики та астрономії у Візантії мали прикладне значення для ремесел, мореплавання, торгівлі, військової справи та сільського господарства. Так, у ІХ ст. Лев Математик започаткував алгебру, вчений був автором багатьох винаходів, у тому числі світлового телеграфа та різних механізмів.

У космографії та астрономії велася боротьба між прихильниками античних систем і тими, що захищали християнський світогляд. Представником останніх був Козьма Індикоплов (саме той,

що плавав до Індії). У праці „Християнська топографія” він заперечує вчення давньогрецького астронома Птолемея про геоцентричну систему світу. Його космогонічні уявлення базувалися на біблійних твердженнях, що Земля є плоским чотирикутником, який оточений океаном та покритий небесами. Астрономічні спостереження були тісно пов’язані з астрологією. В ХІІ–ХV ст. у Візантії перекладаються та вивчаються астрономічні твори і таблиці арабських учених.

Візантійці досягли значних успіхів у медицині. Вони були знайомі з працями Галена та Гіппократа, узагальнювали практичний досвід і вдосконалювали діагностику. Володіли знаннями хімії, уміли використовувати античні рецепти при виготовленні скла, кераміки, мозаїчної смальти, емалі та фарб. А винахід так званого „грецького вогню” (суміш нафти, погашеного вапна та смоли) допомогав візантійцям здобувати перемогу у морських битвах із ворогами.

Широкі торгові та дипломатичні зв’язки сприяли розвитку географічних знань у Візантії. Цінні географічні відомості залишили у своїх паломницьких творах візантійські мандрівники.

Оригінальною пам’яткою в галузі сільського господарства стала енциклопедія „Геопоніки” де був сконцентрований досвід землеробів.

Історичні знання. На історичну науку Візантії сильний вплив мали традиції античної історіографії. Її збагатили праці Прокопія Кесарійського (VІ – поч.VІІ ст.), Агафія Мірінейського, Менандра Протиктора, Феофілакта Симокатта. Найвидатнішим візантійським істориком був Прокопій Кесарійський, що написав праці „Історія війн Юстиніана з персами, вандалами та готами”, „Про будівлі Юстиніана”. В них він вихваляє імператора за мудру політику та прославляє його перемоги.

Досить цікавими є історичні пам’ятки енциклопедичного характеру Х ст. – „Про управління державою”, „Про церемонії візантійського двору”, „Про феми”. Вони містять цінні відомості про середньовічне життя, а також історико-географічні та етнографічні знання. Визначними істориками ХІ–ХІІ ст. були Михаїл Пселл – ініціатор створення константинопольської вищої школи, Анна Компіна, Микита Хоніат та ін.

Паралельно з історичною наукою у Візантії був розвинений такий жанр історичного твору як хронографія, започаткований кесарійським єпископом Євсевієм (біля 260–340 рр.). У хроніках реєструвалися важливі події певного періоду. Кожна хроніка писалася

декількома людьми, авторського права не було. Хроніки були частиною всесвітньої історії. Видатними хроністами того часу були Іоанн Малала, автор „Всесвітньої хроніки” відомої на Русі з ХІ ст., Феофан Ісповідник та Георгій Амартол (VІІІ–ІХ ст.), хроніки якого лягли в основу вітчизняного літописання.¹¹

Література. У ІV–VІ ст. в літературі простежуються два нап-рямки. Перший будується на античній культурній традиції, другий – на церковному світогляді. Між двома напрямками точилася боротьба та взаємне ідейне збагачення. Поширеними були такі античні жанри як промови, епіграми, любовна лірика, еротична повість. На початоку VІІ ст. зароджується новий літературний жанр – церковна поезія (гімнографія), яку представляють ряд талановитих філософів та письменників. Яскравими серед них були: поет Роман Солодкоспівець, твори якого (кондаки та тропарі) звучать і сьогодні у православних церквах, Іоанн Дамаскін – філософ і поет, який намагався узгодити грецьку філософію з християнством, Іоанн Золотоуст – засновник християнської гоміолетики (теорії проповідництва), Феодор Студит – захисник та реформатор монастирського життя, який сам заснував монастир у Константинополі.

У VІІ–ІХ ст. поширеними були читання релігійного характеру, житія святих. Досить популярними при дворах стали прозаїчні та віршовані романи на теми античної історії та міфології. Відомими письменниками та збирачами праць античних авторів були Патріарх Фотій, Костянтин Багрянородний та інші. А героїчний епос про Дигеніса Акріта, що оспівує подвиги візантійців у боротьбі з арабами, ввібрав характерні риси феодальної епохи.

У ХІІ–ХІV ст. на зміну героїчному епосу прийшов епічний жанр середньовічної куртуазної літератури – лицарський роман та лицарська лірика. У ХV ст. у літературній творчості Візантії посилюються гуманістичні ідеї, спостерігається інтерес до людської особистості, до життя інших народів та країн. Зароджуються такі нові для Візантії жанри, як новела, байка, сатира, збірники любовних пісень та віршів, „плачі” за завойованими османами землями та Константинополем. Вони склали основу візантійської народної (світської) літератури. Світську поезію VІІ ст. представляли письменники Павло Сіленціарій та Георгій Пісіда (панегірики, поема „Гексамерон”), у ХІ ст. – Христофор Мітилянський та Іоанн Євхаїтський.¹²

Образотворче мистецтво. Візантійське мистецтво досягло свого розквіту в часи правління імператора Юстиніана (527–565 рр.). При ньому Візантія займала обширні території і була країною із складним апаратом державного управління та добре розвиненою дипломатією.

У ранній період розвитку лише Візантія зберегла елліністичні культурні традиції, які, в свою чергу, увібрали в себе елементи мистецтва Єгипту, Сирії та Ірану. Пізньоантичне мистецтво мало на собі впливи східних культів, містичних учень і християнської символіки. Але цю спадщину Візантія змінила, створивши оригінальний художній стиль, що був характерний для періоду Середньовіччя.

Візантійська художня культура поєднувала в собі два практичні начала – пишність і видовищність та витончений спіритуалізм. Візантійське мистецтво об’єднало ці два начала в єдину художню систему, строго нормативну, канонічну, просякнуту духом урочистого і таємничого церемоніалу. Образотворчому мистецтву Візантії характерні самобутність, цілісність, гармонійність художніх принципів, глибина образів та змісту, різноманітність форм та кольорів, досконалість техніки. Поєднання цих рис зробило візантійське мистецтво одним з найбільших досягнень світової культури. Візантійські майстри зуміли зберегти складну техніку образотворчого мистецтва античності, разом з тим, вони поповнили її новим символічним змістом. На зміну античному мистецтву, що прославляло людину у її земній красі, прийшло мистецтво, що прагнуло прославити людей над тлінним світом. Була розроблена ціла естетична теорія образу та символу. Блиск і парадність, золото та мармур, краса і сяйво стали символами духовного блаженства, а живопис допомагав людині осягнути самого бога та врятуватись. Головним завданням цього мистецтва було представляти і тлумачити принципи християнської віри.

Архітектура. Середньовічні архітектурні форми суттєво відрізнялися від пізньоантичних. В античних храмах класичного типу велику увагу приділяли зовнішньому оздобленню будівлі (екстер’єру) та зовсім незначну – внутрішньому (інтер’єру). У середині храму стояла статуя божества, а всі обряди та святкування відбувалися на площі, біля будівлі. Увійти в середину святилища дозволялось тільки жерцям., Віруючі не виступали учасниками релігійних церемоній, спостерігали за ними зовні. Християнський же храм мислився своєрідним житлом Бога, місцем, де збиралися віруючі для молитви та здійснення обряду таїнств. Тому організація внутрішнього простору була головним завданням зодчих. Разом з тим, зовнішній вигляд церкви був простий, стіни гладенькі, без декору. Як смиренний християнин, з багатим духовним життям, храм повинен бути підкреслено строгим у екстер’єрі.

У культовому будівництві переважали дві архітектурні форми: базилікальна та хрестово-купольна. Базиліка – це прямокутна, витягнута в довжину будівля, розділена колонами на три, п’ять і більше повздовжніх нефів. Середній неф, як правило, ширший та вищий від бокових. У східній частині базиліки, що закінчувалась апсидою, розміщувався вівтар, а у західній – вхід. Повздовжні нефи пересікалися трансептом (поперечний неф), тому будівля в плані мала форму хреста – головного символа християнства. У формі базиліки часто будували і християнські храми.

Другий тип храму – хрестово-купольний, будівля якого квадратна у плані, чотири внутрішніх стовпи ділять простір на дев’ять частин, увінчаних арками, і підтримують купол, що знаходиться в центрі. Купол символізує небеса. Напівциліндричні зводи, що приєднуються до купола, пересікаючись, також утворюють рівносторонній хрест. Тип храму-базиліки пізніше утвердився у Західній Європі, а у Візантії та на Сході переважав тип хрестово-купольного храму, що став основою візантійської архітектури пізнішого часу.

Шедевром архітектурного зодчества Візантії є храм Св. Софії у Константинополі, збудований у 532–537 рр. за наказом імператора Юстиніана. Цей храм є поєднанням двох конструктивних принципів – базилікального плану з купольним перекриттям. Його називають восьмим чудом світу, тому що він є найграндіознішим за замислом і технікою будівництва, рівного якому не було у середньовічному світі. Гігантський купол храму, що у діаметрі складає 32 метри, опирається на барабан із сорока вікнами, у які проникає сонячне світло, створюючи неповторне видовище¹³.Багате облицювання стін і підлоги храму мармуровими плитами, різні капітелі колон, різнокольорові мозаїки підкреслюють його велич і створюють відчуття свята. Здійснили це грандіозне будівництво два архітектори – Ісидор із Мілета та Анфімій із Тралл.

Внаслідок завоювань турків-османів, Візантійська імперія розпадається і м. Константинополь перейменовують у м.Стамбул, а храм святої Софії, який майже тисячу років був храмом християнського Сходу, перетворюють на мечеть. Під його куполом з’явилися великі щити з висловами із Корану. Іконостас з іконами прибрали (іслам забороняє зображувати людей), а поряд із храмом вибудували чотири великих мінарети. У 30 – ті роки ХХ століття Айя Софія ( так її назвали турки) перетворилася на музей.

Живопис. Головними видами візантійського живопису були монументальний церковний живопис (мозаїка та фреска), іконопис і книжкова мініатюра. Мозаїка – це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з природніх каменів, смальти, керамічних плиток. Фреска – техніка живопису водяними фарбами по сухій або свіжій штукатурці. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися у храмах та гробницях м. Равенни, колись великого культурного центру.

У ІV–VІ ст. у візантійському живопису переважали античні традиції, про що свідчать мозаїки підлоги Великого імператорського палацу у Константинополі. Вони зображали реалістичні жанрові сценки із життя народу. Пізніше, у ІХ – ХІІ ст., створюється ціла система декору храму, при якій дотримуються порядку розташування біблійних сцен на його стінах та зводах, що мали ілюструвати основні догмати християнства. За цією системою в куполі або в апсиді (якщо не було купола) завжди розміщувалось велике поясне зображення Христа Пантократора (Вседержителя), в апсиді – фігура Божої Матері, частіше за все у вигляді Оранти, що молиться, піднявши до неба руки. По обидві сторони від неї, як стражі – фігури архангелів. У нижньому ярусі – апостоли, на парусах (елементи купольної конструкції у формі сферичного трикутника) – Євангелісти. На стовпах – Благовіщення, на стінах трансепта – сцени із життя Христа та Марії, на західній стіні – страшний суд та ін

При внутрішньому оздобденні храмів візантійські майстри використовували мозаїку із золотим фоном. Золото є найбільш світлоносним матеріалом, воно створює магію світла, що посилює божественність інтер’єру храму. Поряд із золотом, особливе місце займали неяскраві сірі і білі кольори із різнокольоровими тінями.

Іконопис. Візантійському мистецтву характерні не тільки висока техніка, витончена і одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність образів, але і таємнича людяність. Більше всього це проявилося в іконописі. В композиції ікони головне

місце займає людина, її фігура, обличчя. Чудовими зразками іконопису є ікона Григорія Чудотворця (ХІІ ст.), що зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, та ікона Володимирської Богоматері, яка ще у ХІІ ст. була привезена в Київську Русь із Візантії. Сьогодні вона зберігається у Москві в Державній Третьяковській галереї. Незважаючи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська

Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона стала зразком для іконописців пізніших часів. (Іл.3). Пам’яток живопису періоду раннього Середньовіччя збереглось надзвичайно мало. Це ікони VІ ст., написані восковими фарбами, такі, як „Христос Пантократор” (зберігається на Синаї), „Богоматір з немовлям” (Музей імені В. і Б. Ханенків у Києві). Майстрам Константинопольської художньої школи, окрім пафосу духовності, характерна вишукана старанність, ювелірність, відчувається дуже прихильне ставлення до „святого ремесла”.

Слід відмітити, що на процес розвитку живопису, особливо іконопису, негативно вплинуло іконоборство та павлікіанство (VІІІ – ІХ ст.). Павлікіани виступали проти соціальної нерівності, вимагали відміни церковної ієрархії та іконовшанування. Рух іконоборців був

спрямований проти ікон, зображення Бога та святих у людських образах як пережитку ідолопоклонства. Вважалося, що неможливо зобразити божество у матеріальній формі, що образ людини не міг передати духовну природу Христа і святих. У Візантії та її провінціях

спеціальним едиктом були заборонені ікони та будь-які антропоморфні зображення божества. Також заборонена була пластика, вона розглядалася як мистецтво, що слугувало прославленню тілесної, а не духовної краси. ЇЇ замінило мистецтво плоского рельєфуБоротьба іконоборців була спрямрвана на захист суворо спірітуалістичного мистецтва. Період іконоборства тривав сто років. За цей час було знищено багато ікон та пам’яток нерелігійного мистецтва.

У ІХ ст. іконовшанування було поновлено. Разом з тим, утвердилась ідея відтворення в іконі „божественного прообразу”, „архітипу”. Стиль візантійського мистецтва ставав більш строгим та канонічним. Саме у Візантії були вироблені іконографічні схеми, від яких не дозволялося відступати при зображенні релігійних, священних сюжетів. В іконі головна увага зверталась на образ (лик), щоб відтворити у ньому „безтілесне уявне споглядання”. Художник повинен був зобразити не тільки тіло, але і душу, внаслідок чого обличчя набуло оригінальної трактовки. Очі уважні, великих розмірів, губи тонкі, ніби безтілесні, нечуттєві, ніс у вигляді вертикальної, або легко вигнутої лінії, лоб підкреслено високий. Ці схеми перейшли пізніше до давньоруського живопису та частково до західного середньовічного мистецтва.¹⁴

Візантійській іконі характерний глибокий психологізм, ствердження переваги духу над матерією, у ній найповніше втілена духовна символіка.

Духовне життя перебувало під суворим наглядом держави, будь-яка опозиційна думка та ліберальна богословська течія заборонялася. А щось нове приймалось лише з дозволу двору та церкви. Особистість художника знаходилась на другому плані, поряд із замовником, а на творах та в документах його ім’я взагалі не писалось.

У Х–ХІІ віках у Візантії набуло особливого розквіту прикладне мистецтво. Це – чеканка, техніка перегородчастої емалі, різьблення по слоновій кістці, обробка напівдорогоцінного каміння, художня рельєфна кераміка, гравюра, художня обробка срібла та золота.

Оригінальним видом візантійського прикладного мистецтва ХІ ст. є книжкова мініатюра (художнє оздоблення книги). Фігурні зображення виконувались прямо в текстах, на полях, а сам текст, ініціали та орнаментальні заставки вільно розміщувалися на листку пергамента. Все разом мало вигляд єдиного художнього цілого. Цінними пам’ятками візантійської книжкової мініатюри є: знаменитий ватиканський Згорток Ісуса Навіна, виконаний для урочистого підношення візантійському імператору на честь його перемоги над варварами, Парижський Псалтир, Біблія королеви Христини Шведської (бібліотека Ватикана), книга пророка Ісаії (бібліотека Ватикана), книга Соломона (Королівська бібліотека в Копенгагені), Євангеліє у монастирі св. Катерини на Синаї, Євангеліє у Національній бібліотеці у Парижі

Музика. Зразків ранньовізантійської музичної творчості майже не збереглося. Внаслідок руху іконоборства всі музичні рукописи, які зберігалися у монастирях, були знищені. Лише деякі пам’ятки розповідають про розвиток духовної музики. У музичному житті Візантії панувала церковна, виключно вокальна музика, яка пронизувала усі сторони життя середньовічної людини. Досить часті богослужіння супроводжувались різними наспівами, що виконувались не тільки кліром, але і прихожанами. Поступово церковна музика виходила за межі монастирів і церков та поширювалась у суспільному житті.

Значний вплив на розвиток музичного мистецтва Візантії у VІ VІІ ст. мала сірійська музика (гімнографія, так як основою східної літургії був гімн). До особливих форм візантійського літургійного музичного мистецтва належали кондаки, канони і тропарі. Основоположником кондака – жанру візантійської церковної поезії імузики, був Роман Солодкоспівець – диякон із Бейрута. Його твори – це багатострофні драматичні поеми з монологами і діалогами героїв. У VІІІ ст. кондак став витіснятися складним багатострофним твором – каноном. Цей музичний жанр виник в умовах боротьби імперії з іконошанувальниками. Канон призначався для співу народом, що визначало архітектоніку його тексту та характер музики. Ці мелодії були досить популярні, тому що у них прославлялось покровительство Бога народу у його боротьбі з тиранами. Наспіви були нескладні, але емоціонально виражальні, підпорядковані системі восьмиголосся. Особлива заслуга у створенні канонів належить Андрію Крітському, Іоану Дамаскіну та Козьмі Ієрусалимському. Складний музично-поетичний жанр „візантійського канона” пізніше призвів до поділу функцій поета і композитора.

Досить популярними серед простого люду були гімни –святкові релігійні пісні, що складалися за текстом Біблії. Вони мали чітку строфічну структуру та виразну мелодію. Відомим автором христи-янських гімнів був Єфрем Сирин (VІ ст.), який влаштовував у святкові та недільні дні драматичні вистави, де звучали побутові наспіви. Народні риси музичного мистецтва проявлялися і під час святкувань на іподромі, де виконувались аккламації (вітальні оклики), що містили у собі елементи народної музики. Єдність світської і духовної влади у особі імператора сприяла близькості світської та духовної музики. До початку VІІІ ст. поширеним у побуті був орган, що заборонявся візантійською церквою. Він використовувався під час циркових вистав, весіль та обходин. Пізніше орган став культовим музичним інструментом.

Культура Візантії має велике історичне і художнє значення. Важливою її особливістю є те, що вона стала своєрідним синтезом пізньоантичних і східних традицій. Традиції античної цивілізації зародили у Візантії гуманістичні ідеї, які в подальшому позитивно вплинули на Західноєвропейську культуру, культуру Близького сходу та культуру східнослов’янських народів. Збереження у Візантії централізованої імперії і сильної імператорської влади мало великий позитивний вплив на ідеологію та культуру Візантії.

В основному, культура Візантії була релігійною, разом з тим, широкого розвитку набула світська, народна культура. За рівнем розвитку освіченості, духовного і мистецького життя Візантія стояла попереду усіх країн середньовічної Європи.

studfiles.net