Арістотель філософія – основні ідеї та їх вплив на світову філософію. (Характеристика однієї з праць Арістотеля «Метафізика»або «Категорії»»)
21. Філософські погляди арістотеля
У 367р. до н.е. слухачем «Академії» Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в «Академії» Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.
Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об’єднані під спільною назвою «Органон» («Знаряддя»). Головною ж його філософською працею є «Метафізика». При цьому слід пам’ятати, що в часи Аристотеля слова «метафізика» ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля –
Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє «першу» і «другу» філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але «друга». Предметом «першої» філософії є не природа, а те, що існує за нею. «Перша філософія, за Аристотелем, – наука «найбільш Божа» у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є «божественні предмети». Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.
Однак Бог – це тільки «одне з начал». Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі «начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче». Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.
У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Аристотель дає визначення основного закону буття. подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.
Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.
Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час. відношення, місце, стан. дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.
Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.
Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.
Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі – розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум – це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.
Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.
studfiles.net
Філософські погляди Арістотеля
1. Місце Аристотеля в філософії.
2. Філософські вчення Аристотеля.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Аристотель (384-322 рр. до н.е.) — провідний філософ класичного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу — Лікей.
Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Платон мені друг, але істина дорожча». З точки зору Аристотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою — душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Аристотелем, активний початок, тоді як матерія — пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Аристотель вважає чисту,очищену, звільнену від матерії, форму. Врешті-решт Аристотель здійснює відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма — це вічний двигун, котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Аристотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіччя десятками століть залучали його до фундаторів богослов’я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.
1. Місце Аристотеля в філософії
У 367р. до н.е. слухачем «Академії» Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в «Академії» Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.
Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об’єднані під спільною назвою «Органон» («Знаряддя»). Головною ж його філософською працею є «Метафізика». При цьому слід пам’ятати, що в часи Аристотеля слова «метафізика» ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси «те, що після фізики», тобто «метафізика».
Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє «першу» і «другу» філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але «друга». Предметом «першої» філософії є не природа, а те, що існує за нею. «Перша філософія, за Аристотелем, – наука «найбільш Божа» у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є «божественні предмети». Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.
Однак Бог – це тільки «одне з начал». Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі «начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче». Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.
У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Аристотель дає визначення основного закону буття. подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні[5, c. 39-40].
Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.
Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час. відношення, місце, стан. дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.
Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі. У Аристотеля форма як суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне, вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Аристотеля – це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом – форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії – наступниці форми. При цьому під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити.
Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ[2, c. 52-54].
Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.
Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі – розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум – це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання[1, c. 26].
2. Філософські вчення Аристотеля
Арістотель (384-322 pp. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа II Александра. Його роботи — «Метафізика», «Топіка», «Етика Нікомаха», трактат «Про душу» та інші.
Арістотель — фундатор /засновник/ формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:
1. Закон тотожності:
2. Закон усунення протиріччя;
3. Закон вилучення третього.
Велич Арістотеля полягає і в тому, що він узагальнив і систематизував класичну філософську спадщину. Так, перипатетиками /назва послідовників Арістотеля/ було систематизовано близько 200 наявних на той час державних об’єднань — грецьких полісів. Узагальнення науково природничих знань дано Аристотелем в трактатах «Фізика «Метафізика» та ін. В останньому вперше підкреслиться необхідність філософії для конкретних наук (метафізика — це філософія, яка існує понад фізикою). У трактаті Арістотеля «Про душу» закладені основи психології.
Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин — етики та політики. Арістотель — фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини — щастя /на відміну від етики гедонізму — філософії насолоди /. Щасливою людину робить добродійність /арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.
Людина — це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання — це поліс. Остаточна мета полісу — щасливе життя. Найкращий лад — це правління найкращих аристократів, Арістотель вважав природним відношення «раб — господар», але рабами повинні бути не елліни, а варвари.
Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики — науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Передусім це проблема відношення матерії та ідеї. Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, які ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкоряє собі матерію — небуття. Отже, не повинно існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від останніх?[9, c. 64-66]
Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді афоризму: «Платон мені друг, але істина — дорожча». Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючи цю обставину, вирішити порушену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.
Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття «матерія». Він розуміє матерію як пасивний «матеріал» буття і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі — матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).
Таке вирішення проблеми загального та індивідуального породжує нову філософську проблему: яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арістотель вирішує шляхом залучення понять «можливість» і «дійсність». Матерія постає носієм можливостей, а форма — дійсності. Таким чином, матерія у Арістотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.
В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього сущого — одні й ті ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем «формою форм». Ця форма форм визначається як «перше двигун», незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена «божественною формою»[11, c. 56-58].
На розвиток свого вчення про форми Аристотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так він створює підвалини нової науки про форми мислення—формальної логіки. Аристотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.
Здійснюючи свої наукові дослідження явищ природи, Аристотель скрізь шукає форму, яка призводить до появи тих чи інших речей. У випадку, коли йому вдається зафіксувати існування такої форми, він формулює загальне визначення закону природи, який керує тим чи іншим процесом. Розглядаючи проблеми суспільства, Арістотель керується цією ж методологією. Він вважав, що вирішення суспільних проблем можливе лише після пізнання форм, що породжують ці проблеми. Поступово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспільства, що в завершеному вигляді стає теорією світової держави. Саме цю теорію використовував його учень Александр Македонський. Однак сталося так, що діяльність царя Македонії завершується його випадковою смертю від малярії. Сучасники таку несумісність досконалої, логічно обґрунтованої теорії з впливом реального малярійного комара на долю[8, c, 41-42].
Висновки
Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.
Історичне значення філософії Аристотеля в тім, що він:
• вніс істотні корективи в ряд положень філософії Платона, критикуючи вчення про «чисті ідеї»;
• дав матеріалістичне трактування походження світу й людини;
• виділив 10 філософських категорій;
• дав визначення буття через категорії;
• визначив сутність матерії;
• виділив шість типів держави й дав поняття ідеального типу — политті;
• вніс істотний вклад у розвиток логіки (дав поняття дедуктивного методу — від часткового до загального, обґрунтував систему силогізмів — висновку із двох і більше посилок висновку).
Список використаної літератури
- Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
- Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
- Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
- Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
- Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
- Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
- Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД «Професіонал, 2004. -460 с.
- Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
- Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
- Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
- Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
- Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
- Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
- Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
- Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.
referat-ok.com.ua
Філософія Арістотеля. Вплив Арістотеля
Велику роботу по систематизації усієї попередньої філософії виконав Арістотель (384-322 рр. до н. э). У його системі філософське знання тієї епохи набуває найбільш усебічного характеру.
Арістотель в молодості входив в гурток Платона. Декілька років (з 343 по 340 рр. до н. э) був вихователем і учителем Олександра Македонського. У 340 р. до н.е. засновує свою філософську школу в гаї Ликея (ликей — ліцей). Будучи мислителем — енциклопедистом, Арістотель залишив твору по усіх важливих областях знання. Йому належить заслуга уперше провести розмежування наук, виділивши для кожної з них спеціальні області досліджень, і встановити відмінність між теоретичними, практичними і творчими науками. Теоретичні науки: метафізика («що після фізики») — вивчає першопричини усіх речей, першооснови усієї сущої; фізика — вивчає стан тіл і певні «матерії»; математика — абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика — наука про норму поведінки людей; економіка; політика. Творчі науки, пов’язані з діяльністю творців, : поетика — теорія віршування; риторика — теорія ораторського мистецтва.
Вчення про буття (онтологія). Основний зміст філософського вчення Арістотеля викладений ним в роботі (збірці лекцій) «Метафізиці». Арістотель зберігає характерне для элеатов (Парменида) і Платона розуміння буття як чогось стійкого, незмінне, нерухоме. Проте Арістотель не ототожнює буття з ідеями. Він критикує Платона за те, що той приписав ідеям самостійне існування, відособивши і відокремивши їх від чуттєвого світу. В результаті Арістотель дає поняттю буття інше, ніж Платон, тлумачення. Суть — це одиничне буття, що має самостійність. Вона відповідає на питання: «Що є річ»? і є те, що робить предмети саме цим, не дозволили йому злитися з іншими.
Арістотель ділить суті на нижчі і вищі. Нижчі суті складаються з матерії і форми. Матерія у Арістотеля, також як і у Платона, — це первинний матеріал, потенція речей. Надає ж матерії актуальний стан, тобто перетворює її з можливості в дійсність, форма. Таким чином, Арістотель поняття ідеї замінює на поняття форми. Форма — це активний початок, початок життя і діяльності. Чисті форми — ідеальні суті. Найвищою суттю Арістотель вважає чисту, позбавлену матерії, форму — Перводвигатель, який служить джерелом життя і руху усього Космосу. Відповідно до вчення про суть, Арістотель проводить класифікацію причин буття, виділяючи чотири види причин :
1. Матеріальні, то, з чого складаються речі, їх субстрат.
2. Формальні, в яких форма проявляє себе, утворюючи суть, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є.
3. Діючі або такі, що роблять — рухи, що розглядають джерело, і перетворення можливості в дійсність, енергетична база формування речей.
4. Цільова або кінцева причина, що відповідає на питання «Чому»? і «Для чого»?.
Арістотель завжди зв’язував рух з відповідною енергією (у пер. з греч. — дія, здійснення; поняття, уперше сформульоване Арістотелем), без якої не може статися перетворення потенційного в актуальне (можливого в дійсне). Завершення розвитку, втілення енергії у Арістотеля носить назва энтелехии (досягнутий результат, мета руху, завершення процесу). Кожне буття містить в собі внутрішні цілі. Завдяки меті, що знаходиться в предметі, результат знаходиться в бутті до його здійснення (телеологизм, повна доцільність усього). Свій вищий розвиток телеологизм Арістотеля знаходить у вченні про перводвигателе, вічному двигуні. Вказавши, що рух вічний, Арістотель припускав, що повинно існувати щось, що приводить усі тіла в рух. Це і є перший двигун. Сам він не може знаходитися в русі, бо тоді слід було б припустити наявність ще одного двигуна. Він сам є енергія, чиста діяльність, що не має матерії, в нім немає відсталого, він є чиста форма — мета.
Вчення про душу. Душа є формою по відношенню до матерії, проте, по Арістотелю, властива лише живій істоті. Душа — це прояв активності цілющої сили. Її мають тільки рослини, тварина і людина. Але в кожному прояві душу носить своєрідний характер. «Рослинна душа» відає функціями живлення, зростання і розмноження, загальними для живих істот. У тварин до функцій душі додається здатність бажання, тобто прагнення до приємного і уникненню неприємного.
Розумну ж душу має тільки людина. Арістотель визначає розумну душу як таку частину душі, яка пізнає і думає. Розум складає основний початок цієї душі. Він не залежить від тіла. Він безсмертний і знаходиться в тісному зв’язку зі вселенським розумом. Будучи вічним і незмінним, він один здатний до досягнення вічного буття і складає суть першого двигуна, який є чисте мислення і яким живе усе у світі.
Вчення про людину. Головна відмінність людини від тварини, по Арістотелю, грунтується на здатності людини до інтелектуального життя. Інтелектуальне ж життя припускає моральну позицію, наслідування певних моральних правил і норм. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять як добро і зло, справедливість і несправедливість (ідеї, виражені в роботі «Політика»). Центральне поняття арістотелівської етики — доброчесність. Арістотель розділяв доброчесність на два головні види: дианоэтические (інтелектуальні) і етичні (вольові). Дианоэтические виникають переважно шляхом навчання, етичні складаються завдяки звички. Вирішальне значення, для Арістотеля, мають дианоэтические доброчесності мудрість, розумна діяльність, розсудливість.
Доброчесність має не кожна людина, а лише той, хто зумів її активно виявити, той, хто діє. Вищою формою діяльності є пізнавальна, теоретична. Людина отримує вищу насолоду не в споживанні матеріальних благ, не в почестях, не в діяльності, спрямованій на досягнення якихось цілей, користі, а в самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні. Загальним мотивом, звучним в етичних приписах Арістотеля, є прагнення знайти середню лінію поведінки : «Середина — приналежність доброчесності».
Згідно з Арістотелем, людина є політична тварина. Людина народилася політичною істотою і носить в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття». Оскільки Арістотеля займали, передусім, доброчесності, вживані і здійснювані в громадському житті, остільки центральне місце він відводив поняттю справедливості. Справедливим можна бути лише по відношенню до іншої людини. Турбота про інше, у свою чергу, є прояв турботи про суспільство. У справедливості людина виявляє себе, передусім, політичною громадською істотою.
Арістотелівський вплив європейська філософія випробувала тільки в середні віки. До цього часу відноситься величезний інтерес до думок і творів Арістотеля у багатьох представників християнського богослов’я періоду схоластики (найбільш відомим серед них був Хома Аквинский). Але відомий Арістотель середньовічним філософам був тільки з боку теоретико-познавательной, передусім — логічною. Саме на логіці Арістотеля базуються усі логічні розробки середньовічної філософії, саме вона послужила величезну службу теології («Філософія служниця богослов’я» — ця середньовічна максима відноситься передусім до теорії обгрунтування, доказу, аргументації, тих логічних мистецтв, які застосовувалися в цілях захисту і підтвердження аргументів схоластичних богословів). Цікаво відмітити також, що Арістотель потрапив в середньовічну європейську філософію через філософську традицію арабів (завдяки, напр., таким арабам-аристотеликам, як Ибн Сина і Ибн Рушд), яким він став відомий дещо раніше завдяки тому, що багато культурних центрів античного світу опинилися в їх розпорядженні в результаті арабських завоювань (напр., Александрія).
Загальна філософія
daviscountydaycare.com
основні ідеї та їх вплив на світову філософію. (Характеристика однієї з праць Арістотеля «Метафізика»або «Категорії»»)
Арістотель (384—322 до н. е.) — один з найавторитетніших мислителів давньої Еллади. У 17-літньому віці він прибуває до Афін і стає тут учнем Платона.
Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона . Йдеться про окреме від реальності речей існування ідей, які претендують на те, щоб бути причинами речей, їх сутністю. Критика Платона Арістотелем мала принциповий характер (Арістотелю навіть приписують афоризм: «Платон мені друг, та істина дорожча»). Арістотель рішуче повертає причини, начала, сутність у світ речей, категорично вважаючи, що загальне не може існувати окремо від одиничних речей.
Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» буття і тому в «чистому вигляді» може тільки мислитися. Реально ж існувати матерія може тільки будучи «оформленою», тобто вступаючи в контакт із формою. Отже, причиною існування речі (як «оформленої матерії») є форма.
Лише запровадження категорій можливості та дійсності створило нові підходи до проблеми виникнення, творення (творчості взагалі), оскільки можливості справді перетворюються (стають іншим буттям, ніж буття можливості) в дійсність.
Отже, за Арістотелем, філософія постає наукою, що досліджує суще як таке, а також те, що притаманне йому саме по собі. Ця наука не тотожна жодній з так званих часткових наук, оскільки жодна з інших наук не досліджує природу сущого як такого, а всі вони, зосереджуючи увагу на якійсь частині сущого, досліджують те, що властиве саме цій частині, як, наприклад, науки математичні Як уже зазначалось, Арістотель будує свою концепцію в полеміці з поглядами свого вчителя, але з метою не спростування вихідних принципів платонізму, а вдосконалення останнього, надання йому більшої «раціональної» строгості, усунення його слабких місць, передусім численних елементів міфології.
Насамперед-Арістотель звертається до тогочасного наукового матеріалу. Проте, відкидаючи платонівський відрив загального (ідей) від одиничного, внаслідок чого зв’язок ідей з одиничними речами і набуває містично-міфологічного характеру, Арістотель врешті-решт здійснює аналогічний відрив форми від матерії, яка внаслідок цього виноситься «назовні».
Первісне, буквальне значення слова “категорія” – “звинувачення, осудження”, так воно зустрічається в діалогах Платона і в творах Аристотеля. Але у Аристотеля вперше слово категорія починає вже мати зміст, висловлюватись, стверджувати щось і чимось. Слово “Категорія” поступово набуває відтінок вказівки на вищи кількісні роди, що супроводжують сутність, розкривають і фіксують головні сторони в розумінні буття. Списик складених Аристотелем родів сущого налічує 10 категорій.
Велич Аристотеля не в тому, що він спробував узагальнити й систематизувати класичну філософську спадщину античності, а в тому, що йому вдалося зберегти саме поліфонію (багатоголосся) еллінської філософської думки, її «вагання», «шукання», «пробний» характер систем. Всі ці здобутки античність через Аристотеля передала ніби в спадок наступним поколінням.
Арістотель у трактаті «Категорії» розглядав їх як відображення та найвище узагальнення об’ективаої реальності й вихіляв десять К.: сутність (субстанція), кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія і підпадання дії.
У трактаті “Метафізика” Арістотель не погоджується з платонівськими припущеннями про ідеї як самостійне буття, що не залежать від існування чуттєвих речей. По-перше, Платон вводячи ідеї, тільки подвоює світ існуючих речейвін настільки відокремлює світ ідей від світу речей, що втрачаються підстави для відносин між ними. Плптон позбавив себе моживості пояснити факти народження, заглибленні і рху
studfiles.net
Філософські погляди Арістотеля
Вступ. 3
1. Місце Аристотеля в філософії.
2. Філософські вчення Аристотеля.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Аристотель (384-322 рр. до н.е.) — провідний філософ класичного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем 13-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу — Лікей.
Вчення про буття. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Платон мені друг, але істина дорожча». З точки зору Аристотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою — кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою — душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Аристотелем, активний початок, тоді як матерія — пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Аристотель вважає чисту,очищену, звільнену від матерії, форму. Врешті-решт Аристотель здійснює відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма — це вічний двигун, котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Аристотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіччя десятками століть залучали його до фундаторів богослов’я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.
1. Місце Аристотеля в філософії
У 367р. до н.е. слухачем «Академії» Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в «Академії» Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.
Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об’єднані під спільною назвою «Органон» («Знаряддя»). Головною ж його філософською працею є «Метафізика». При цьому слід пам’ятати, що в часи Аристотеля слова «метафізика» ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси «те, що після фізики», тобто «метафізика».
Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє «першу» і «другу» філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але «друга». Предметом «першої» філософії є не природа, а те, що існує за нею. «Перша філософія, за Аристотелем, – наука «найбільш Божа» у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є «божественні предмети». Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.
Однак Бог – це тільки «одне з начал». Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі «начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче». Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.
У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Аристотель дає визначення основного закону буття. подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні[5, c. 39-40].
Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.
Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час. відношення, місце, стан. дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.
Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі. У Аристотеля форма як суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне, вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Аристотеля – це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом – форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії – наступниці форми. При цьому під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити.
Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ[2, c. 52-54].
Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.
Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі – розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум – це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання[1, c. 26].
2. Філософські вчення Аристотеля
Арістотель (384-322 pp. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа II Александра. Його роботи — «Метафізика», «Топіка», «Етика Нікомаха», трактат «Про душу» та інші.
Арістотель — фундатор /засновник/ формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:
1. Закон тотожності:
2. Закон усунення протиріччя;
3. Закон вилучення третього.
Велич Арістотеля полягає і в тому, що він узагальнив і систематизував класичну філософську спадщину. Так, перипатетиками /назва послідовників Арістотеля/ було систематизовано близько 200 наявних на той час державних об’єднань — грецьких полісів. Узагальнення науково природничих знань дано Аристотелем в трактатах «Фізика «Метафізика» та ін. В останньому вперше підкреслиться необхідність філософії для конкретних наук (метафізика — це філософія, яка існує понад фізикою). У трактаті Арістотеля «Про душу» закладені основи психології.
Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин — етики та політики. Арістотель — фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини — щастя /на відміну від етики гедонізму — філософії насолоди /. Щасливою людину робить добродійність /арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.
Людина — це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання — це поліс. Остаточна мета полісу — щасливе життя. Найкращий лад — це правління найкращих аристократів, Арістотель вважав природним відношення «раб — господар», але рабами повинні бути не елліни, а варвари.
Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики — науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Передусім це проблема відношення матерії та ідеї. Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, які ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкоряє собі матерію — небуття. Отже, не повинно існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від останніх?[9, c. 64-66]
Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді афоризму: «Платон мені друг, але істина — дорожча». Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючи цю обставину, вирішити порушену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.
Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття «матерія». Він розуміє матерію як пасивний «матеріал» буття і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі — матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).
Таке вирішення проблеми загального та індивідуального породжує нову філософську проблему: яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арістотель вирішує шляхом залучення понять «можливість» і «дійсність». Матерія постає носієм можливостей, а форма — дійсності. Таким чином, матерія у Арістотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.
В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього сущого — одні й ті ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем «формою форм». Ця форма форм визначається як «перше двигун», незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена «божественною формою»[11, c. 56-58].
На розвиток свого вчення про форми Аристотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так він створює підвалини нової науки про форми мислення—формальної логіки. Аристотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.
Здійснюючи свої наукові дослідження явищ природи, Аристотель скрізь шукає форму, яка призводить до появи тих чи інших речей. У випадку, коли йому вдається зафіксувати існування такої форми, він формулює загальне визначення закону природи, який керує тим чи іншим процесом. Розглядаючи проблеми суспільства, Арістотель керується цією ж методологією. Він вважав, що вирішення суспільних проблем можливе лише після пізнання форм, що породжують ці проблеми. Поступово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспільства, що в завершеному вигляді стає теорією світової держави. Саме цю теорію використовував його учень Александр Македонський. Однак сталося так, що діяльність царя Македонії завершується його випадковою смертю від малярії. Сучасники таку несумісність досконалої, логічно обґрунтованої теорії з впливом реального малярійного комара на долю[8, c, 41-42].
Висновки
Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.
Історичне значення філософії Аристотеля в тім, що він:
• вніс істотні корективи в ряд положень філософії Платона, критикуючи вчення про «чисті ідеї»;
• дав матеріалістичне трактування походження світу й людини;
• виділив 10 філософських категорій;
• дав визначення буття через категорії;
• визначив сутність матерії;
• виділив шість типів держави й дав поняття ідеального типу — политті;
• вніс істотний вклад у розвиток логіки (дав поняття дедуктивного методу — від часткового до загального, обґрунтував систему силогізмів — висновку із двох і більше посилок висновку).
Список використаної літератури
- Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
- Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
- Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
- Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
- Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
- Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
- Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД «Професіонал, 2004. -460 с.
- Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.
- Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
- Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
- Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
- Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
- Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
- Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
- Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.
e-works.com.ua
Философия Аристотеля: кратко и понятно
Аристотель — философ Древней Греции, живший в 384 г. до н. э.— 322 г. до н. э. Ученик выдающегося мыслителя того времени, Платона. Аристотель известен тем, что был наставником Александра Македонского. Знания, переданные Аристотелем Александру, были для полководца путеводной звездой всей его жизни. Философия Аристотеля достойна пристального внимания. Она и до сих пор несет в себе пользу и ценные знания.
Основы философии Аристотеля
Аристотеля интересовали как основы мироустройства, так и вопросы сущности человеческой личности. Эти исследования он отражал в своих работах, дошедших до наших дней. Мыслитель много трудов посвятил искусству риторики — обучал красноречию.
Вплотную Аристотель начал изучать философию еще в 17 лет. В этом возрасте он поступил в Академию Платона, где обучался 20 лет. Впоследствии, основал собственную философскую школу в городе Пеле, которая получила название «Ликей» (прототип современного лицея), где преподавал до конца жизни.
Аристотель – автор работ, которые легли в основу современной философии. И самые известные из них — «Риторика», «Метафизика», «Политика», «Поэтика», «Органон».
Составляющие философии Аристотеля
Учение философа делится на 4 части:
- теорию — изучение проблем бытия и его граней, происхождения и сущности явлений;
- практику — модель государственного устройства и деятельность людей;
- поэтику — изучение средств художественного выражения в литературе;
- логику — науку об истинном представлении окружающей действительности.
В вопросах сущности бытия, Аристотель критиковал труды своего учителя, Платона. Он был противником однозначных теорий о мироустройстве, и считал, что каждая идея будет зависеть от обстановки в окружающем мире, а каждая вещь уникальна. Подробно остановимся на этих моментах.
Понятие метафизики
Суть метафизики Аристотеля — критика трудов Платона и его концепции о разделении мира идей и мира вещей. Ученый считает, что форма и материя неотделимы друг от друга. В материи заложено стремление воплотить в жизни те возможности, которые она заключает в себе.
Понятие «формы» по Аристотелю включает в себя три момента: сущность предмета «в настоящем времени», и потенциально возможные вещи, которые могут получиться из неё после – результат определенного создавшего её акта творчества.
Переход потенциальной возможности в существующую действительность – движение. В процессе движения, простые вещи превращаются во все более и более сложные. Постепенно, они приближаются к совершенству и к своему первоисточнику — Богу. Согласно этой концепции, Бог — это чистое мышление, которое не имеет выражения в вещественной форме. В дальнейшем, мышление просто не может развиваться – оно достигло совершенства, но Бог не существует отдельно от материального мира.
Аристотель о физике
По мнению ученого, материя возникает, исчезает и изменяется по законам движения, которое представляет собой бессмертную жизнь природы во времени и пространстве. Целью движения является постепенное расширение границ влияния формы над материей, и совершенствование жизни.
Ученый выделяет 4 основных вещества, из которых состоит Вселенная — огонь, воздух, вода и земля.
Философия Аристотеля четко разграничивает направления движения: вверх (к границе мира) и вниз (к центру Вселенной). Обусловлено это тем, что одни предметы (вода, земля) имеют тяжелый вес, а другие (огонь и воздух) легкие; из этого следует, что каждая из стихий двигается по-своему: воздух и огонь стремятся вверх,а вода и земля — вниз.
Вселенная, согласно философской мысли, имеет форму шара. Внутри нее по четко обозначенным окружностям движутся небесные тела, которые тоже имеют шарообразную форму. Граница Вселенной — это небо, которое представляет собой живое существо, и состоит из эфира.
Что такое душа
Аристотель считал, что каждый живой организм имеет нечто, руководящее им — душу. Они есть не только у людей, но и у растений, животных. Это то, что отличает живое от мертвого.
Согласно трактатам мыслителя, душа и тело не существуют друг без друга, поэтому, невозможно изучать одно и другое отдельно.
Мыслитель отличает души растений и животных от человеческой. Последняя — частица божественного разума, имеет более возвышенные функции, чем ответственность за пищеварение, размножение, передвижение и ощущения.
Философ о природе
Аристотель в трудах говорил о том, что материя всегда будет стремиться к более совершенному состоянию. Так, предметы неорганического мира постепенно становятся органическими; растения в процессе эволюции преобразуются в предметы животного царства. Все в природе представляет собой частицы единого целого.
Постепенно, жизнь организмов становится все ярче и ярче, и достигает своего пика, воплотившись в человеке.
Аристотель об этике
Древнегреческий философ говорил о том, что суть добродетели состоит не в знании того, что есть добро и зло, потому что, наличие знания не способно удержать человека от совершения дурных поступков. Нужно сознательно тренировать в себе волю к совершению добрых поступков.
Добро — это преобладание разума над человеческими желаниями и страстями. Поведение человека можно назвать этическим, лишь тогда, когда он находит компромисс между своими желаниями и тем, как нужно поступить, согласно морально-этическим нормам. Не всегда человек хочет поступить правильно. Но усилием воли он должен контролировать свои действия. Поступив нравственно и справедливо, мы испытываем чувство довольства собой.
Нравственность неразрывно должна быть связана с государственностью и политикой.
Аристотель о политике
Высочайшей целью нравственной деятельности человека является создание государства. Согласно этой идее, ячейкой общества и государственности является отдельная семья. Супруги состоят между собой в союзе, который основан на нравственности. Руководит им мужчина, но женщина в семье тоже имеет свободу в своих действиях. Мужчина должен в большей степени иметь власть над детьми, чем над своей супругой.
Согласно Аристотелю, рабство — это нормальное явление. Каждый грек может иметь рабов из варварских племен. Ведь они — существа высшей природы. Рабы находятся в полном подчинении своего господина.
Несколько семей образуют общину. А когда общины соединяются между собой — появляется государство. Оно должно обеспечивать счастливую жизнь для каждого, стремиться делать граждан добродетельными. Государство должно стремиться к совершенному устройству жизни.
В своем трактате «Политика» ученый приводит несколько разновидностей форм государственного правления: монархия (государством правит одно лицо), аристократия (правят несколько человек) и демократия (источником власти является народ).
«Поэтика» Аристотеля
Многогранный Аристотель изучал также искусство драмы. Он написал отдельный трактат, посвященный этой отрасли — «Поэтика», который не дошел до нас целиком, но некоторые страницы этого труда, сохранились. Поэтому мы знаем, что думал великий философ о драматическом искусстве.
Ученый считал, что суть трагедии — пробуждать в зрителях сострадание и ужас. Благодаря таким сильным впечатлениям, человек испытывает «катарсис» — происходит его духовное очищение.
В пьесах Древней Греции всегда рассматривался определенный период времени. Философ в трактате «Поэтика» говорил о том, что время, место и действия в сюжете не должны расходиться с друг другом (теория «трех единств»).
Многие драматурги в своей работе опирались на учения Аристотеля. Позже, в «Новое время» в Европе не всегда стали придерживаться теории «трех единств», но она стала основой классического стиля в искусстве.
mystroimmir.ru
Філософія Арістотеля
Видатним з безпосередніх учнів Платона був Аристотель (384-322 до н. Е.) – Видатний давньогрецький філософ, який створив своє оригінальне вчення, що склало епоху в філософії. Походив з м Стагірит (тому його часто називають Стагиритом). Його батько Никомах був лікарем при дворі македонського царя Амінти III. У 367 р. До н.е. е., коли Арістотелем було сімнадцять років, він виїхав в Афіни для продовження освіти і вступив до платонівську Академію, ставши учнем Платона. В Академії пробув 20 років до самої смерті Платона, після чого переселився в Атарней, а потім – в метиленом. Через деякий час він – вихователь сина македонського царя Філіппа Олександра. Через три роки Філіп помирає, Олександр стає царем, а Аристотель повертається до Афін на п’ятидесятий році життя після дванадцятирічної відсутності. В Афінах створює школу під назвою Лікей, оскільки вона перебувала на території гімнасія, що примикав до храму Аполлона Ликейского. Навчання Аристотель проводив зазвичай в алеях гімнасія, тому школу називали перипатетической (від грецького слова «періпатео» – прогулююся). Після смерті Олександра (323 р. До н.е..) В Афінах відбулося антимакедонское повстання. Аристотель завжди виступав за зв’язки з Македонією. Йому було пред’явлено звинувачення в «безбожництві», але він не став чекати суду і поїхав в Халкіду на о. Евбея, де і помер.
Дійшло до нас літературну спадщину Аристотеля не є повним, крім того, не всі дійшло визнається справді аристотелевским. Зрілі твори Аристотеля можна розділити на кілька груп: логічні праці під назвою «Органон», куди входять «Категорії», «Про тлумачення», «Аналітики», «Топіка», «Про софістичних спростування”; книга про буття «Метафізика» [1]; природничі твори – «Фізика», «Про небо», «Про частини тварин» та ін .; етичні твори – «Нікомахова етика»; трактат «Політика»; роботи з риторики і поетики – «Мистецтво риторики», «Про поетику». Перелік робіт Аристотеля свідчить про енциклопедичності розглянутих питань.
Ще перебуваючи в стінах платонівської Академії, Аристотель розходився з Платоном у своїх філософських поглядах. У подальшому піддав критиці платонівську теорію ідей, що мало велике значення для подальшого розвитку філософії. Він вважав, що поділ на ідеї та речі не має під собою раціонального значення, так як ідеї – це просто копії чуттєвих речей і тотожні їм за змістом.
Аристотель у своїх філософських міркуваннях виходив, насамперед, з визнання існування об’єктивного світу, який матеріальний. Виходячи зі своєї критики платонівських «ідей», що знаходяться поза речей, Аристотель спробував створити теорію, згідно з якою сутність знаходиться в самих речах.
За Арістотелем, кожна конкретна чуттєва річ являє собою єдність «матерії» і «форми». Форма розуміється Аристотелем як сутність речі. Форма в той же час нематеріальна, але вона не є щось зовнішнє по відношенню до матерії. Матерія і форма – це «те, з чого складаються речі». Кожна річ виступає як оформлена матерія. Як приклад можна взяти мідний кулю, що представляє собою єдність міді (речовини) і кулеподібність (форми). Протилежність «форми» і «матерії» для Аристотеля відносна. Мідь може виступати матерією по відношенню до одного предмета (наприклад, кулі) і формою по відношенню до іншого предмету (наприклад, фізичним елементам). Мідь може не бути оформленою, але в той же час в потенції вона містить форму, як можливість. Тобто форма – це реалізована можливість матерії. Таким чином, у Арістотеля відбувається співвідносний перехід від матерії до форми і навпаки. Ця ієрархія форм призводить до вищої «формі», яка є останньою і за якою вже не слідують ні форма, ні матерія. Останньою формою виступає першодвигун, або Бог. Таким чином, матерія і форма, у Аристотеля, являють собою єдність, взаємозв’язок, розвиток же явищ він розумів як оформлення матерії.
Аристотель розробив оригінальне вчення про чотири види причин. Він розрізняє чотири види причин: 1) матеріальну, або матерію; 2) формальну, або форму; 3) виробляє; 4) кінцеву, або ціль. Матеріальна причина – це матерія, вона «позначає входить до складу речі матеріал, з якого, речі виникають». Формальна причина полягає в тому, що під впливом форми матерія перетворюється на дійсність. Виробляє причина – це те, що створює речі. «Так, наприклад, людина, яка дала раду, є причиною того, що робиться, і те, що змінює – причина того, що змінюється». Цільову причину Аристотель розуміє в сенсі, що щось робиться заради чогось. «Наприклад, мета гуляння – здоров’я». Теорія причин Аристотеля може бути пояснена прикладом, що приводиться ним самим: архітектор будує будинок, в цьому випадку матеріал – це матерія, план будинку – це форма, архітектор – це виробляє причина, а закінчене будівля – це мета.
У питанні співвідношення форми і матерії він вважав, що матерія пасивна і безформна, а форма – активна, діяльна. Форма, таким чином, перетворювалася на сутність буття. Більш того, форма розглядалася як таке начало, яке передує матерії, з огляду на те, що форма діяльна, а матерія пасивна.
Проблема форми і матерії ввела у філософію два дуже важливих поняття – це можливість і дійсність, які мали величезне значення для подальшого розвитку філософії, так як дозволили на основі їх застосування вирішувати проблему виникнення, яке в цьому випадку пояснювалося конкретними особливостями речі. Ці категорії вказували на джерело руху, що розглядається вже не як зовнішній по відношенню до речі, а як лежачий всередині неї. Природа для Аристотеля виступала як перетворення можливості в дійсність.
Аристотель розрізняв «першу» і «останню» матерії. «Перша» матерія – це основа всякого буття, вона тільки можливість, яка може виступити будь дійсністю, але сама не є дійсністю, вона тільки мислиться, утворюючи потенційну передумову існування. На відміну від «першої» матерії «остання» представляє собою і можливість будь-якої форми, і в той же час дійсність, оскільки ця матерія володіє певними ознаками і про неї може бути висловлено, сформульовано поняття. У розглянутому раніше прикладі такої «останньою» матерією є мідь, куля.
Аристотелем було зроблено багато цінного і важливого в області натурфілософії, фізики, хоча остання не відокремлена різкою кордоном від першої філософії. Фізика Аристотеля – це не фізика в сучасному розумінні, а ті ж загальфілософські питання, але тісно пов’язані з розумінням природи, т. Е. Натурфілософія.
Важливий внесок у філософію внесений Аристотелем з проблеми розуміння руху. Він розрізняє чотири види руху: 1) виникнення і знищення; 2) якісна зміна, або перетворення властивостей; 3) кількісне зміна, т. Е. Збільшення або зменшення; 4) переміщення в просторі. Головний із цих видів для Аристотеля – рух у просторі, який виступає умовою всіх інших видів руху і до якого зводяться всі інші види. Досліджуючи рух у просторі як таке, Аристотель поділяє його на окремі види, а саме: 1) круговий рух; 2) прямолінійність; 3) поєднання прямокутного руху з круговим. З них основними видами руху є круговий і прямолінійний.
З вченням Аристотеля про види руху пов’язано його вчення про фізичних елементах природи. Він вважав, що природа складається з чотирьох елементів: вогню, повітря, води і землі, кожен з яких характеризується поєднанням двох якостей, що утворюють два класи – активні та пасивні якості. Вогонь має якості теплого (активне) і сухого (пасивне), повітря – теплого (активне) і вологого (пасивне), вода – холодного (активне) і вологого (пасивне), земля – холодного (активне) і сухого (пасивне).
Крім перерахованих елементів, існує, за Арістотелем, ще п’ятий – ефір, який заповнює весь світовий простір і з якого складаються небесні тіла. За своєю природою він відрізняється від інших чотирьох елементів. Ефір має властивість незмінності і досконалості.
Для Аристотеля поєднання чотирьох стихій, або елементів, в різних кількісних співвідношеннях утворює складне тіло, в якому ці стихії проникають один в одного і розчиняються одне в одному. У цьому для Аристотеля висловлювалися плинність і мінливість явищ в природі, ідея загального зв’язку речей у навколишньому світі, ідея взаимопереходов і взаімосцепленія явищ. Однак ці погляди на природу не були результатом емпіричного вивчення світу, а були натурфілософськими положеннями, виведеними з філософської системи, а тому часто приводили до невідповідним дійсності висновків. Так, наприклад, якщо слідувати Арістотелем, меншу тіло, змішуючись з великим, втрачає свої властивості і приймає властивості більшого, і навпаки: змішавши вино з водою, ми отримаємо воду, якщо води більше, і вино, якщо вина більше.
Аристотель виступав проти атомістики, вважаючи, що неподільних часток матерії не існує, так як навіть найменша частка матерії складається з чотирьох елементів, в іншому випадку ці частинки не мали б тими якостями, якими володіє все тіло.
Натурфілософські погляди Аристотеля пронизує телеологія, або вчення про доцільність. За Арістотелем, будь-яке явище передбачає можливість зміни і мета, до якої прагне цю зміну. Реалізацію, здійсненність даної мети Аристотель називає ентелехией, що є свого роду програмою зміни. У живих організмах поняття мети Аристотель пов’язує з поняттям душі. Але він переносить доцільні функції душі на світ в цілому. Для Аристотеля телеологична визначає доцільний характер усього світового процесу, який прямує до єдиної мети. Цілеспрямований рух природи здійснюється несвідомо.
Значну роль у науці зіграла космологія Аристотеля. Він вважав, що Земля, перебуваючи в центрі кулястого світу, сама має кулясту форму. Навколо Землі в процесі обертання знаходяться сфери, на них закріплені планети і небо з зірками. Ця космологічна схема згодом була розроблена Птолемеем і прийнята всіма до відкриття Миколи Коперника.
Велику роль в історії філософії відіграло вчення про пізнання Аристотеля. Тут він виходить з положення, що незалежно від людини існує об’єктивний світ, який матеріальний, незалежний від суб’єкта, що пізнає. Перша стадія пізнання – чуттєве пізнання за допомогою відчуттів, які є відображенням зовнішнього світу, вони – відбитки форм пізнаваних предметів. Хоча відчуття являють собою джерело теоретичного мислення, вони дають лише знання одиничного. Результатом повторюваності відчуттів виступають загальні уявлення. Вища ступінь знання полягає не у відчуттях, а в поняттях, в знаходженні спільної в окремому, яке здійснюється за допомогою теоретичної діяльності мислення.
Аристотеля належить заслуга в розробці питань логіки. У нього вперше в давньогрецькій філософії ми знаходимо трактати, спеціально присвячені логіці. Для Аристотеля логіка виступає, передусім, знаряддям будь-якої науки, за допомогою якого досягаються певні результати, логіка – це свого роду наука про доведення, форми мислення, застосовуваних при пізнанні. Аристотель заклав основи логіки як науки, якщо розуміти в даному випадку науку не як особливу галузь знання, а як сукупність методологічних положень при дослідженні. Основний метод логіки Аристотеля – зведення, яке у тому, щоб розрізняти умови, при яких здійснюються докази. Аристотель чітко сформулював закони мислення: закон тотожності (поняття має вживатися в одному і тому ж значенні), закон суперечності (пропозиції і судження не можуть бути істинними одночасно з їх запереченням), закон виключеного третього (якщо дано два взаімопротіворечащіх судження, то за даних умов істинним може бути тільки одне).
moyaosvita.com.ua