Без світу культури важко уявити собі світ особистості – ГЛАВА 1. КУЛЬТУРОЛОГІЯ ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА 1. Культурологія як навчальна дисципліна: її філософський сенс

Душа культури — це культура душі

Работа добавлена на сайт samzan.ru: 2015-12-27

1) відомий вислів Гофміллера: «Душа культури — культура душі». За цим визначенням духовна культура особистості постає основним епіцентром культури суспільства. П.М. Щербань, виокремлюючи головні компоненти духовної культури особистості, підкреслює значення національної самосвідомості та національної культури в її творенні .

Головні компоненти духовної культури особистості у їх взаємозв’язку можна показати у вигляді структурно-логічної схеми (рис 28).

Український педагог-методист С.У. Гончаренко підкреслює: «Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людини, а також рівень володіння якоюсь галуззю знань або діяльністю» . У цьому розуміння поняття культури наближається до поняття професійної культури, культури діяльності фахівця, що знаходить відбиток у його професійній діяльності, засобах і прийомах вирішення професійних завдань. Аналізуючи особливості педагогічної діяльності, С.С. Вітвицька звертає увагу на наступний логічний ланцюжок: духовна культура -* професійна культура -> педагогічна культура.

2)Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики. [10]

Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурного міфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Прометей порушив волю богів та видав їхні секрети людям, за що Зевс прикував його доскелі і прирік на страшні муки. Еволюція природи та людини, як особливого виду в природі, є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново «окультурення» кожної народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається окультурення людської природи.

Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не зважаючи на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини. Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука сучасної людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високодосконалі твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення які відтворюються, за словами Енгельса «в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні».

Ще більше це стосується духовного світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв’язків та відношень між людьми. Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а і самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які на відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було першим історичним актом, що визначив суперечливу культурну історію людства. Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження роду «людина» та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид в природі, людина свої вітальні потреби може задовольнити лише способами принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя, або другої природи.

Отже, акти людської діяльності відповідно слугували задоволенню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась в постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним. Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу в якості подвійного відношення — природного і суспільного. Природне відношення підказано людській діяльності самою природою. Воно полягає у тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб вижити в природі.

Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і завжди зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав сам, бо природа з приводу цього нічого не підказала. Таким чином, суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднують людських індивідуумів в суспільне ціле Саме в цьому полягає філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні — це потреба культурної історії людства, пов’язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури — державу, мораль, право, науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, сумління ічесть, які народжувались лише у процесі спілкування.

    Особистість — це поняття, вироблене для відображення біо-соціальної природи людини, розгляду її як індивіда, як суб’єкта соціокультурного життя, що розкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності[1], соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людинидо конкретних суспільних, культурних, історичних відносин[2].
Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують особу як члена того чи іншого суспільства або спільноти. Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Деякі теорії особистості не включають в неї біологічні характеристики людини, інші, приміром, фрейдизм, надають біологічним чинникам визначального значення. Більш виваженим є трактування особистості як динамічної єдності біологічного та соціального[3]

 

                                                     ЧОТКО))))

samzan.ru

1. Культурологія як навчальна дисципліна.

У
сучасній культурі домінуючими стають
процеси загальної інтеграції. В
інтелектуальній діяльності це виявилось
у взаємодії донедавна далеких одна від
одної наук і виникнення на їхньому
перетині нових: біохімії, генної
інженерії, біофізики тощо.
Культурологія
є також інтегративною сферою знання,
народженою в широкому багатоаспектному
діалозі на перетині філософії, історії,
психології, мовознавства, етнографії,
релігієзнавства, соціології культури
та мистецтвознавства. Базисом
культурологічного знання виступають
окремі науки про культуру, в межах яких
досліджуються певні феномени культури.
Таким чином, культурологія належить до
соціогуманітарних наук, хоча активно
використовує як методи природничих
наук, так і спеціальні методи дослідження
в соціальній сфері.
Специфіка
культурології полягає саме у її
інтегративному характері, в орієнтації
на буття та діяльність людини й суспільства
як цілісних феноменів.
Культурологія
є системою знань про сутність,
закономірності існування та розвитку,
людське значення та способи пізнання
культури. Тому важливим завданням теорії
культури є пізнання сутності культури
і виявлення законів та механізмів
функціонування конкретних форм і сторін
культури.
Основні завдання
культурології:
1. аналіз культури як
системи культурних феноменів;
2.
виявлення ментального змісту культури;
3.
дослідження типології культури;
4.
розв’язання проблем соціокультурної
динаміки;
5. вивчення культурних кодів
та комунікацій. 
Культура завжди
цікавила філософів, соціологів,
психологів, істориків як феномен
суспільного життя, що розкриває
особливості поведінки, свідомості та
діяльності людей в конкретних формах
життя (культура праці, культура побуту,
художня культура, політична культура),
а також як спосіб життєдіяльності
людини, колективу і суспільства в цілому.
Без світу культури важко собі уявити
світ особистості. До культури в цілому
відноситься широкий діапазон людських
почуттів і думок від пошуку смислу життя
до естетики.
Вже у давніх міфах є спроба
відповісти на питання про початок
культурної історії людства. В легендах
і міфах кожного народу є легендарні
герої, які вчать людей оволодінню
культурними досягненнями. Наприклад,
Прометей навчив людей користуватися
вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя,
опрацьовувати метали. Характерно, що
доля культурного міфологічного героя
майже завжди складалась трагічно.
Прометей порушив волю богів та видав
їх секрети людям, за що Зевс прикував
його до скелі і прирік на страшні
муки.
Еволюція природи та людини, як
особливого виду в природі, є вихідним
моментом культурної історії людства.
Той чи інший досягнутий рівень культури
людства визначає кожен раз заново
«окультурення» кожної народженої
людини, в результаті чого врешті решт
відбувається окультурення людської
природи.
Елементи людської природи
представляють собою єдність природного
і соціального, або природного і
окультуреного. Наприклад, фізичне тіло
людини представляє собою не тільки
природне утворення, а ще і наслідок
багатовікової трудової, тобто культурної
діяльності. Навіть не дивлячись на те,
що фізичне тіло людини з часом практично
не змінилося, рука сучасної людини
істотно відрізняється своїми вміннями
від руки первісної людини.
Потрібні
були століття розвитку культури, щоб
рука сучасної людини змогла навчитися
виготовляти складну техніку, створювати
високодосконалі твори скульптури, твори
живопису чи музики, найвищі досягнення
які відтворюються, за словами Енгельса
«в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена,
музиці Паганіні».
Ще більше це стосується
духовного світу людини, який формується
під впливом культурної діяльності і в
процесі здійснення культурних зв’язків
та відношень між людьми.
Проблема
полягає в тому, що кожна народжена людина
повинна стати повноцінною, бо вона
повинна не просто успадкувати природні
задатки своїх батьків, а і самостійно
засвоїти все багатство культурних
цінностей.
Одним із істотних моментів
культурної історії людства є потреби,
які на відміну від потреб тварин здатні
зростати. Зростання потреб і було першим
історичним актом, що визначив суперечливу
культурну історію людства.
Одвічно
людина і людство не мали інших потреб,
окрім тих, які започаткувала в нас
природа. Це, перш за все, потреба до
самозбереження роду «людина» та окремого
індивіда. Але щоб зберегти себе як вид
в природі, людина свої вітальні потреби
може задовольнити лише способами
принципово відмінними від тих, за
допомогою яких зберігають себе тварини.
Для людини в природі потрібна особлива
їжа, житло, одяг. Тому перший
культурно-історичний акт був спрямований
на виробництво засобів, необхідних для
задоволення цих потреб, на виробництво
власне матеріального життя, або другої
природи.
Отже, акти людської діяльності
відповідно слугували задоволенню
природних потреб людського суспільства,
хоча в цілому здійснювались у формі
культурної творчості окремих індивідів,
що реалізувалась в постійно здійснюваних
актах спілкування людей один з
одним.
Культурна творчість людей,
таким чином, проявляється відразу в
якості подвійного відношення — природного
і суспільного.
Природне відношення
підказано людській діяльності самою
природою. Воно полягає у тому, що людині
потрібно вирішити питання, що їй робити,
щоб вижити в природі.
Суспільне життя
народжувалось у процесі спілкування
індивідуумів і завжди зводилося до
того, щоб загальними зусиллями визначити,
як здійснити ту чи іншу діяльність.
Відповісти на це питання індивід мав
сам, бо природа з приводу цього нічого
не підказала.
Таким чином, суспільна
потреба в праці та індивідуальна потреба
в спілкуванні зумовили початок культурної
історії людства й органічно поєднують
людських індивідуумів в суспільне ціле
Саме в цьому полягає філософський сенс
культури. Потреба в праці та спілкуванні
— це потреба культурної історії людства,
пов’язаної з появою повсякденного
завдання, викликаного необхідністю й
можливістю самому обирати свій образ
життя, створювати самого себе і власний
світ культури — державу, мораль, право,
науку, мистецтво; створювати уявлення
про добро й справедливість, совість і
честь, які народжувались лише у процесі
спілкування.

  1. Історичні
    передумови виникнення культурологыъ
    к науки

Поява
науки, систематично вивчала культури
як особливі форми організації життя
людини і
регулярно існувала в ряді європейських
країн, звичайно датується приблизно
50-ми роками XIX ст. Це не означає, що до
цього часу не було культурологічних концепцій
і що особливості життєдіяльності різних
народів не були предметом аналізу
істориків, філософів,
географів і т. д. Мова йде
про формування самостійної дисципліни,
що досліджувала історичний розвитоккультур,
що здійснювала порівняльний
аналіз їх
різних типів , що вивчала закономірності
функціонування і структурної організації,
взаємодія з природними умовами. Дещо
пізніше, в кінці XIX ст., Були засновані
кафедри в університетах і навіть створені
цілі інститути, головним завданням яких
було вивчення культур в історичному і
структурно-функціональному аспектах.
Незалежно від способу, методу, предметної
області досліджень всі вони спиралися
на описи самих різних сторін життя і
побуту численних народів, що населяли
в минулому Землю і живуть на ній понині
(конкретно-етнографічні дослідження).
Для систематизації, узагальнення
конкретно-емпіричних даних використовувалися
різні методи, прийоми, створювалися
теорії культур, культурологічніконцепції,
впорядковують різноманітні розрізнені
відомості в єдину цілісну картину.
Оформленню вивчення культур в самостійну
дисципліну сприяв ряд обставин
і історичних умов.

Серед
них необхідно виділити, принаймні, три
моменти. Перший — це відкриття європейцями
в XVIII-XIX ст. все нових і нових земель і
продовження колоніальної експансії
Англією (проникнення до Південної
Африки, поступове підкорення Індії,
захоплення Індонезії і т.
д.), Францією (підкорення
Алжиру, захоплення ряду архіпелагів у
Полінезії (Таїті), захоплення Південного
В’єтнаму) і т. д. Розширення економічних
і господарських контактів вело до
швидкого зростання етнографічних
відомостей. У свою чергу зростання
економічного впливу породило необхідність
дослідження культур народів для
забезпеченняуправління ними.

Другий
момент — це розробка проблем історії та
теорії культури в працях філософів
епохи Просвітництва. Маються на увазі
ідеї географічного детермінізму, основна
теза якого: людина,
народи, звичаї — продукти впливу оточуючих
природних умов (Монтеск’є). Широко
розповсюдилася теорія «благородного
дикуна», що живе за природним
законам природи (Руссо,
Дідро та ін.) Тоді ж була розроблена
схема загальноісторичних стадій
культурного розвитку (Тюрго,Вольтер,
Кондорсе). Крім цього, робилися спроби
поєднати ці загальнолюдські стадії
розвитку з ідеєю національної своєрідності
кожного конкретного народу, високої
цінності кожної конкретної культури (Гердер).

І
нарешті, остання обставина — це твердження
еволюційного світогляду завдяки
появі космогонічної гіпотези І. Канта
(1755) і П. Лапласа (1796) в астрономії,
еволюційного підходу в геології Ч.
Лайєла (1830-1833) та ін Особливе значення
мало застосування принципу розвитку в
біології Ж. Ламарком (1809), К. Бером
(1829-1837) і побудова общеорганіческой теорії
еволюції Ч.
Дарвіном і А. Уоллесом (50-ті роки).
Тому, природно,
ідея еволюції, розвитку, отримує перемогу
в різних галузях знання і
витісняються з них полубогословскіе
погляди, проникла в область вивчення
людини і культури.

У
середині XIX ст. і навіть трохи раніше в
європейських країнах організовувалися
географічні, антропологічні, етнологічні суспільства,
в яких акумулювалися відомості про
особливості розвитку та функціонування
різних культур. Першим було створено
«Паризьке товариство етнології»
(1839), згодом реорганізоване в «Товариство
антропології» (1859). У Нью-Йорку в 1842
р. сформувалося «Американське етнологічне суспільство».
В Англії в 1843 р. було відкрито «Етнологічні
товариство», а в 1863 р. воно було
доповнено ще й «антропологічного
товариства», які при об’єднанні в 1871
р. утворили «Королівськийантропологічний інститут
Великобританії та Ірландії». У
Німеччині «Товариство антропології,
етнології та доісторії» сформувалося
в 1869 р.

Поряд
з цими організаціями центрами
з вивчення культур стали антропологічні
та етнографічні музеї, такі, як музеї
в Будапешті (1872), Стокгольмі (1874),
Парижі (1877), Роттердамі (1883), Варшаві
(1888) і т. д. З великим увагою до вивчення
різноманітних культур ставилися в США,
де був відкритий цілий рядантропологічних музеїв.
Найбільш відомі з них Чиказький музей
природної історії (1893), музей Карнегі в
Піттсбурзі (1895, Пенсільванія), музей
антропології в Берклі (1901, Каліфорнія).

Остаточним
етапом в організаційному оформленні
вивчення культур (незалежно від того,
називалася чи дисципліна етнологією,
соціальної або культурноїантропологією)
була поява спеціальних періодичних
видань: в Англії — «Фольклор» (1890) і
«Людина» (1901), в Німеччині — «Ethnologica
«(1909), в США -«Американський антрополог
«(1899).

studfiles.net

Культурологія як наука і навчальна дисципліна

І. Культурологія як навчальна дисципліна: її філософський сенс

У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникнення на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо.

Культурологія є також інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері.

Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Основні завдання культурології:

1. аналіз культури як системи культурних феноменів;

2. виявлення ментального змісту культури;

3. дослідження типології культури;

4. розв’язання проблем соціокультурної динаміки;

5. вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики.

Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурного міфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Прометей порушив волю богів та видав їх секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшні муки.

Еволюція природи та людини, як особливого виду в природі, є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново «окультурення» кожної народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається окультурення людської природи.

Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не дивлячись на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини.

Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука сучасної людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високодосконалі твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення які відтворюються, за словами Енгельса «в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні».

Ще більше це стосується духовного світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв’язків та відношень між людьми.

Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а і самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які на відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було першим історичним актом, що визначив суперечливу культурну історію людства.

Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження роду «людина» та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид в природі, людина свої вітальні потреби може задовольнити лише способами принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя, або другої природи.

Реферат на тему: Культурологія як наука і навчальна дисципліна

www.br.com.ua

Сутність і структура культури.



Обратная связь

ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение


Как определить диапазон голоса — ваш вокал


Как цель узнает о ваших желаниях прежде, чем вы начнете действовать. Как компании прогнозируют привычки и манипулируют ими


Целительная привычка


Как самому избавиться от обидчивости


Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам


Тренинг уверенности в себе


Вкуснейший «Салат из свеклы с чесноком»


Натюрморт и его изобразительные возможности


Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д.


Как научиться брать на себя ответственность


Зачем нужны границы в отношениях с детьми?


Световозвращающие элементы на детской одежде


Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия


Как слышать голос Бога


Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ)


Глава 3. Завет мужчины с женщиной


Оси и плоскости тела человека — Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.


Отёска стен и прирубка косяков — Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.


Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) — В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

І. Культурологія як навчальна дисципліна.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Основні завдання культурології:

 

1. аналіз культури як системи культурних феноменів;

2. виявлення ментального змісту культури;

 

3. дослідження типології культури;

4. розв’язання проблем соціокультурної динаміки;

 

5. вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики.

 

Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурного міфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Прометей порушив волю богів та видав їх секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшні муки.

 

Сутність і структура культури.

Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов’язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, позначаючих завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного).

Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об’єднує різні точки зору. Таким ядром виступає слово «культура» (лат. cultura —- обробіток, вирощування, догляд). Первісне це стосувалось землеробської праці. В переносному значенні культура — це догляд, покращання, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про cultura animi) — культуру душі.

 

Отже, культура — є сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході історичного розвитку суспільства.

Аналіз сутності культури, її місця, ролі в суспільстві дозволяє виділити основні взаємопов’язані сторони, аспекти культури:

1. культура — народжене суспільством, властиве суспільству соціальне явище, що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини;

2. культура — процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання оточуючого світу і самої людини у цьому світі, на отримання об’єктивної і достовірної інформації про світ, де головну роль грає наука і мистецтво;

3. культура покликана допомогти людині не тільки пізнати світ й саму себе, але й визначити своє місце в світі, світоглядні установки;

4. культура включає в себе сутність досягнутих людиною у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а також відповідних ціннісних орієнтацій людини в світі;

5. культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі норми поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей;

6. культура виступає як потужній фактор формування людських сутнісних сил, формування людини в людині, перетворення її природних захоплень, потреб, емоцій в справжні людські. Саме цьому полягає її гуманістичний зміст.

 

Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура.

Також визначається певна типологія культури відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.

Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв’язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

Світова культура – феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегральний процес. Національні ж мають диференційований характер.

У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб’єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

Базові елементи культури існують у двох видах- матеріальному та духовному. Матеріальна культура – це світ речей, створених працею і розумом людини духовна культура – це творчий досвід людства, втілений у сукупності нематеріальних об’єктів: мові, законах, звичаях, традиціях, міфах, знаннях, ідеях. Духовна культура, на відміну від матеріальної, є найважливішою видом культури. Духовна культура – це світ, який забезпечує людське суспільство системою знань та орієнтацій. Через духовну кульутру людина висловлює своє ставлення до світу. Найбільш значними формами духовної культури вважаються релігія, мистецтво, філософія, наука.

Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи: антична, середньовічна, культура епохи Відродження; окремі форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізична, моральна і т.д.

Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої людини.

 

Основні функції культури

Звичайно, що у реальному житті суспільства вище названі аспекти взаємодоповнюються, переплітаються. Аналіз цих взаємопов’заних сторін культури дозволяє з’ясувати, у чому полягають її основні функції.

Основні функції культури:

1. адаптаційна

2. пізнавальна

3. аксіологічна (ціннісна)

4. інформаційна

5. комунікативна (діалог культур)

6. нормативна

7. гуманістична

8. людинотворча (соціалізація особистості)

9. виховна

10. світоглядна

 

Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки.

Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для «володіння силами природи І пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу

 

Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається у ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні.

Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам’ятовує цю інформацію. Якщо порівнювати людське суспільство з комп’ютером, то роль культури в суспільстві аналогічна ролі математичного забезпечення в комп’ютері: вона вміщує у собі мову, пам’ять, програми дій.

 

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей.

В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.

 

Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.

Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.

 

Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку і задоволенні матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні мрій та бажань, постановкою перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Тому кожний новий етап у культурному поступі можна справедливо вважати новим кроком в напрямку розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

IV.Культура і цивілізація

Цивілізація виражає щось загальне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділової і побутової поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.

Культура — це вираження індивідуального початку кожного соціуму. Історичні етно-соціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, у традиціях і звичках не спільного в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації — забезпечення загальнозначущої, стабільної нормативної взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальний початок у рамках кожної даної спільності.

Таким чином, цивілізація — це соціокультурне утворення. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури. Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, унаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об’єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної,продовольчої і сировинної проблеми — усе це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.


megapredmet.ru

1. Культурологія як навчальна дисципліна: її філософський сенс

У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникнення на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо.

Культурологія є також інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження соціальнш сфері.

Специфіка культурології полягає саме у її. інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливіш завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

— аналіз культури як системи культурних феноменів;

— виявлення ментального змісту культури;

— дослідження типології культури;

— розв’язання проблем соціокультурної динаміки;

— вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики.

Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурного міфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Прометей порушив волю богів та видав їх секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшні муки.

Еволюція природи та людини, як особливого виду в природі,; вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново «окультурення» кожної народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається окультурення людської природи.

Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не дивлячись на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини.

Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука сучасної людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високодосконалі твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення які відтворюються, за словами Енгельса «в картинах Рафаэля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні» (іл. 1).

Ще більше це стосується духовнбго світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв’язків та відношень між людьми.

Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а і самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які на відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було першим історичним актом, що визначив суперечливу культурну історію людства.

Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження роду «людина» та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид в природі, людина свої вітальні потреби може задовольнити лише способами принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя, або другої природи.

Отже, акти людської діяльності відповідно слугували задоволенню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась в постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним.

Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу в якості подвійного відношення — природного і суспільного.

Природне відношення підказано людській діяльності самою природою. Воно полягає у тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб вижити в природі.

Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і завжди зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав сам, бо природа з приводу цього нічого не підказала.

Таким чином, суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднують людських індивідуумів в суспільне ціле, Саме в цьому полягає філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні — це потреба культурної історії людства, пов’язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури — державу, мораль, право, науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, совість і честь, які народжувались лише у процесі спілкування.

readbookz.net

Вивчення суспільства через культурологічні процеси – Освіта.UA

Становлення культурології як окремої науки. Культурологія як сфера знання, її завдання. Основні моделі культурологічних досліджень

Культурологія певною мірою узагальнює, систематизує, ознайомлює зі специфічними методиками аналізу філософського, політологічного, соціального розуміння і бачення культуротворчих процесів, що відбуваються в соціумі. Ці методики розглядають також як окремий напрямок соціальної філософії або політичної теорії зі спрямуванням культуротворчої діяльності людей.

Кожній соціально-економічній формації відповідає певне ідеологічне спрямування освітнього процесу. Визначальними можуть бути або надмірний дидактизм за однопартійної системи, або демократичний підхід до висвітлення подій і явищ у багатопартійному суспільстві, що передбачає широкі можливості щодо вільного вибору й визначення світоглядних позицій — обирати духовні цінності, активно розвивати творчі можливості особистості в усіх галузях знань і виробничій діяльності.

Культурологія саме допомагає комплексно осмислити мистецькі напрямки, творчий доробок провідних письменників, художників, композиторів, драматургів, кіномитців, декларовані в їхніх творах гуманістичні засади, реалізувати ці набутки в життєвій і виробничій практиці.

Становлення культурології як окремої науки

Культуру як окрему галузь вивчали ще з античних часів. Вона досліджує притаманну їй специфіку в різних галузях наук, зокрема археології, археографії, етнографії, психології, історії, соціології, мистецтвознавстві та ін. Але лише на початку XX ст. почали робити спроби узагальнити ці дисципліни, наблизитися до синтетичного розуміння терміна «культурологія» і ввести його в науковий обіг.

Одним із перших це зробив американський учений Леслі Уайт. Його послідовниками в цьому напрямку були європейські науковці. Окремі опосередковані спроби трактування культурологічних концепцій робили Ф. Ніцше, А. Шпенглер, В. Розанов, М. Бердяев, Ф. Достоєвський, І. Франко, П. Флоренський та ін. Вони переважно спиралися, з одного боку, на філософські засади, з іншого — на художньо-образне осмислення культури в мистецьких творах, що давало змогу осягнути філософсько-культурні явища як феномен цілого.

Цим проблемам приділяли увагу також науковці, які наголошували на ролі й значенні культурного феномена в розвитку наукових досягнень та етичних засобів, їх реалізації в суспільстві. Зокрема, подружжя П’єр і Марія Кюрі, В. Вернадський, С. Капиця та А. Сахаров підкреслювали: низький культурний рівень науковця призводить до того, що досягнення науки можуть змінити культурну домінанту з позитивної на негативну. Наприклад, це сталося з ядерною енергією: передбачалося, що вона служитиме людям добром, а в результаті було створено атомну бомбу.

Особливості й труднощі становлення культурології як науки спричинені її багатоплановістю, адже вона — багатовимірний феномен. Відомо багато визначень культурології, серед яких можна виокремити три основних: культурологія — це комплекс дисциплін, що вивчають культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціальному функціонуванню з визначенням кінцевого результату системності культурного феномена; культурологія — це сукупність дисциплін, що вивчають культуру і намагаються осягнути її як цілісне явище з урахуванням надбань супутніх дисциплін, а також:, з позиції культурології, національних, регіональних особливостей в їх історичному розвитку; культурологія — це самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань.

Отже, культурологія — це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв’язки та взаємовпливи.

Культурологія як сфера знання, її завдання

У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникнення на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо.

Культурологія є також інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері.

Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Основні завдання культурології:

  • аналіз культури як системи культурних феноменів;
  • виявлення ментального змісту культури;
  • дослідження типології культури;
  • розв’язання проблем соціокультурної динаміки;
  • вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики.

Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурного міфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Прометей порушив волю богів та видав їх секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшні муки.

Еволюція природи та людини, як особливого виду в природі, є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново «окультурення» кожної народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається окультурення людської природи.

Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності. Навіть не дивлячись на те, що фізичне тіло людини з часом практично не змінилося, рука сучасної людини істотно відрізняється своїми вміннями від руки первісної людини.

Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука сучасної людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створювати високодосконалі твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення які відтворюються, за словами Енгельса «в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні».

Ще більше це стосується духовного світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв’язків та відношень між людьми.

Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а і самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.

Одним із істотних моментів культурної історії людства є потреби, які на відміну від потреб тварин здатні зростати. Зростання потреб і було першим історичним актом, що визначив суперечливу культурну історію людства.

Одвічно людина і людство не мали інших потреб, окрім тих, які започаткувала в нас природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження роду «людина» та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид в природі, людина свої вітальні потреби може задовольнити лише способами принципово відмінними від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя, або другої природи.

Отже, акти людської діяльності відповідно слугували задоволенню природних потреб людського суспільства, хоча в цілому здійснювались у формі культурної творчості окремих індивідів, що реалізувалась в постійно здійснюваних актах спілкування людей один з одним.

Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу в якості подвійного відношення — природного і суспільного.

Природне відношення підказано людській діяльності самою природою. Воно полягає у тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб вижити в природі.

Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і завжди зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав сам, бо природа з приводу цього нічого не підказала.

Таким чином, суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднують людських індивідуумів в суспільне ціле Саме в цьому полягає філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні — це потреба культурної історії людства, пов’язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури — державу, мораль, право, науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, совість і честь, які народжувались лише у процесі спілкування.

Основні моделі культурологічних досліджень

Нині відомо кілька моделей культурологічних досліджень:

  • класичні підходи з жорстким розмежуванням вивчення суб’єкта та об’єкта пізнання, їх раціонального трактування;
  • культурологія є об’єктом відбиття повсякденного життя людини і формою узагальнення, виводячи її на рівень діалектики;
  • заперечення можливості вивчення в повному обсязі досягнень культурних набутків народів, народностей, націй, цивілізацій, їх пізнання та узагальнення, особливо щодо своєї культури та значення впливу на неї «чужих» культур.

Сучасна культурологічна наука вважає предметом систему знань, що могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, стати самостійною галуззю суспільно-гуманітарних знань. З огляду на нагальність цієї проблеми необхідно розробити концепцію культури, яка могла б зв’язати теоретичні й практичні уявлення та їх втілення в усі сфери людської життєдіяльності; розробити методологію для забезпечення комплексного дослідження культури як цілісного явища; виробити концепцію єдності набутків культур народів світу та усунути антагоністичності серед них; упровадити системні підходи аналізу культури до державної політики і втілити її в діяльність системи управління; сформувати культурні потреби людини як на робочому місці, так і в активно-дієвому використанні позаробочого часу; ураховувати «досягнення» технократизму, раціоналізму, маскультури, що особливо поширились у XX ст., з тим щоб уберегти людину від їх згубних впливів і компенсувати їй засобами культурології комфортне співіснування в модернізовано-технологічному світі.

Базовою системою культурології є наука про культуру. Відомо майже триста визначень терміна «культура». Поняття «культура» (від лат. cultura — догляд, обробіток, виховання) класично сформоване ще у Стародавній Греції; на той час його розуміння було таким широким, що сьогодні тотожне використання в науковій практиці неможливе. На теперішньому етапі розвитку цивілізацій культура поділяється на два великих напрямки: особистісного формування людини; універсального засобу суспільного життя. Найбільш прийнятним є дуалістичне трактування: культура — це вид діяльності, засобами якого по історичній вертикалі створюються духовні та матеріальні цінності.

Культура виконує чітко визначені функції, кожна з яких детермінована щодо суспільного життя:

  • естетична — передбачає формування високих естетичних рівнів і спадковості щодо їх сприйняття суспільством;
  • інформативна — надає інформацію про культурні досягнення людства, народу, нації, держави, регіону протягом історичного часу і виробляє моделі використання досягнень;
  • оберігаюча — передбачає збереження, консервацію і функціональність пам’яток історії та культури в соціумі, їх трансформацію в сучасні культурні процеси;
  • виховна — покликана пропагувати взірці для наслідування з метою розвитку кращого, що залишили попередники.

Список літератури

1. Бокань В. Культурологія: Навч. посіб. — 3-тє вид., стереотип. — К.:МАУП, 2004. — 136 с.

2. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник.- Київ: Центр навчальної літератури, 2003, с.6-27.

3. Злобин Н. С. Культура и общественный прогресс. – М., 2004.

4. Ильенков Э. В. Философия и культура. М., 1991.


18.10.2010

osvita.ua

Особистість у світі культури

План.

1. Особистість і
культура.

2. Культурні і
життєві сценаріїї особистості. Культура
мислення.

3. Особистість у
світі політичної культури.

Особитстість і культура

Виділяють
поняття, що характеризують духовний
світ людини, її самосвідомість і цінності,
особливості прагнень і відношення до
зовнішнього світу. Кожне з них має
специфічне значення, яке підкреслює
певний аспект у складній картині
внутрішнього світу людей.

Поняття
«індивід»
розглядає людину як представника свого
біологічного класу Homo sapiens. Індивідні
властивості характеризують те загальне,
що є у всіх людей, вони вроджені, а деякі
з них успадковуються. Самі по собі якості
індивіда не містять психологічні
властивості, однак вони необхідні для
нормального розвитку психіки, становлення
індивідуальних особливостей і якостей
особистості (приклад: кора більших
півкуль необхідна для розвитку
пізнавальних процесів).

Індивідуальність
визначається
тими особливими рисами, які властиві
кожній конкретній людині й відрізняють
людей друг від друга. Індивідуальні
особливості не успадковуються, тобто
не передаються дітям від батьків, але
зв’язані
зі специфікою роботи нервової системи
й тому проявляються із самого народження.
Тісний зв’язок індивідуальності з
діяльністю мозку обумовлює й той факт,
що ступінь впливу соціальної ситуації
на формування індивідуальних особливостей
обмежена. Індивідуальні якості
розвиваються в процесі життя, стають
усе більше вираженими, яскравими. Тому
маленькі діти більше походять один на
одного, чим підлітки або дорослі люди.
У той же час деякі риси, не затребувані
ситуацією, навпаки, загасають, інші
частково змінюються. Однак повністю
змінити індивідуальність людини
неможливо.

Сучасна
наука виділяє два рівні в становленні
індивідуальності. Перший
пов’заний
з особливостями будови й динаміки роботи
нервової системи, представлений окремими
рисами або якостями (приклад: швидкість
орієнтування). Тому що ці риси пов’язані
з динамікою, то вони одержали назву
психодинамічних. Латеральна організація
мозку (тобто домінування правої або
лівої півкулі) також впливає на розвиток
індивідуальності.

Важливі
не стільки самі по собі ці риси, а їхній
взаємозв’язок між собою, та диспозиція
яка складається в певний тип особистості,
другий
рівень

індивідуальності. Саме це сполучення
окремих рис і забезпечують своєрідність
поводження, спілкування й пізнання
людини, що проявляється в індивідуальному
стилі життя, властивому їй.

Поняття
«особистість»

має на увазі насамперед ті якості, які
сформувалися в людини в процесі життя,
під впливом спілкування з оточенням,
впливом соціальної ситуації. Тому що
всі люди, які не ізольовані в перші
місяці життя (діти-Мауглі), відчувають
ці впливи середовища, отже, кожна
людина є особистістю в цьому плані
,
тому що її індивідні передумови розвитку
психіки змінюються під впливом культури,
соціуму. У той же час існує ще
один рівень розвитку особистості
,
що припускає здатність людей діяти під
впливом власної мотивації навіть у
надзвичайних обставинах, здатність
зробити розумний і свідомий вибір і
перебороти тиск «поля», ситуації
.
Як правило, це відбувається в тих
випадках, коли вимоги середовища заходять
у суперечність із провідною мотивацією
людини, з її потребою залишатися вірною
собі, своєму покликанню, самореалізуватися.

Проявляється
особистість у вчинках, тобто діях, які
вона робить по власній волі й за які
готова нести відповідальність. Вчинок
– завжди результат вільного вибору, що
не можна розуміти як абсолютну сваволю.
Навпаки, останній насправді є несвобода,
тому що він означає, що особистість не
здатна контролювати свої дії й робить
їх під тиском яких-небудь скороминущих
примх або випадкових зовнішніх впливів.
Свобода вибору припускає, що особистість
підкоряє її своїм внутрішнім установкам,
переконанням, принципам, яких вона
дотримується незалежно від тих або
інших минущих обставин. Найважливішу
роль тут відіграють моральні принципи.
Таким чином, умовою волі виявляється
самообмеження, якому особистість
добровільно піддає свою поведінку. Саме
завдяки самообмеженню, самодисципліні,
умінню «опанувати себе» особистість
зберігає свою волю, автономію, здатність
протисторяти зовнішньому примусу.

Людина
як особистість завжди має індивідуальність
– своєрідну, оригінальну й неповторну
комбінацію рис, що відрізняють її від
усіх інших людей. Особистість і
індивідуальність не одне й теж:
індивідуальність має й немовля, яке як
особистість ще не сформувалася, і
психічно хворий, у якого відбулася
деградація особистості. В особистості
індивідуальне, унікальне сполучається
із загальним, типовим. Індивідуальні
особливості психіки й життєвого досвіду
особистості так чи інакше виражають
якісь загальні риси духовного вигляду
людей, що живуть у даних конкретних
історичних умовах.

Людина
стає особистістю завдяки тому, що живе
в суспільстві й у взаємодії з іншими
людьми розбудовує можливості, закладені
в її біологічній природі. Поза суспільством
ці можливості не могли б реалізуватися,
людина не змогла б стати особистістю.

Особистість
– категорія соціально-історична. Вона
характеризує індивіда як члена певного,
історично конкретного суспільства,
який має необхідні для життя в цьому
суспільстві соціальні якості. Долучаючись
у процесі соціалізації до культури
певного суспільства, індивід опановує
існуючи в ній знання, цінності, програмами
поведінки й стає її споживачем, носієм
і творцем. Однак накопиченне суспільством
багатство культури занадто велике й
многообразне, щоб окремий індивід міг
охопити його цілком, у повному обсязі.
Кожна особистість здатна опанувати
лише якусь малу частину культури.

Цей
вибір залежить від маси факторів. Він
може складатися як на основі випадкового
знайомства з тими або іншими сторонами
культури й творами мистецтва й планомірного
вивчення однієї сфери культурного життя
суспільства. Багато в чому він визначається
об’єктивними умовами, які можуть або
сприяти культурному розвитку особистості,
або обмежувати її доступ до культурних
багатств людства. Але чималу роль тут
відіграють і суб’єктивні особливості
особистості – її схильності й здатності,
її воля й наполегливість.

У силу
своєрідності індивідуального вибору
в кожної особистості утворюється свій
особливий комплекс освоєних нею
культурних досягнень людства – її
культурний діапазон. У плині життя він
змінюється, і чим виявляється ширше,
тим вище рівень культурного розвитку
особистості. Від особливостей культурного
діапазону особистості залежить її
духовний світ, коло її знань, потреб і
інтересів. Підвищення рівня культури
породжує в неї нові й більш складні
потреби й інтереси, а це, у свою чергу,
стимулює подальший культурний ріст
особистості.

Народжуючись
і виховуючись у певному культурному
середовищі, кожна людина засвоює прийняті
в ній ідеали, цінності, норми. У результаті
її дії значною мірою обумовлені ними.
Вона реалізує у своїх вчинках і у своєму
життєвому шляху запропоновані їй
культурою програми поведінки, часто
навіть не усвідомлюючи того. Не слід,
однак, думати, що програмування людської
поведінки культурою в принципі позбавляє
особистість свободи вибору дій. Розвинена,
багата культура несе в собі неосяжну
безліч найрізноманітніших програм і
пропонує кожному величезний вибір
можливостей. Вона відкрита й для творчого
творення нових програм. Питання, однак,
у тому, наскільки людина здатна до
вільного вибору й творенню й наскільки
вона виявляється в стані твердо й
послідовно здійснити те, до чого штовхає
її вільний вибір.

Розвинена
особистість не замикається у вузьке
коло турбот про своє матеріальне
благополуччя. Справді людські потреби
– це потреби духовні (тому що матеріальні
обумовлені в остаточному підсумку
біологічною природою людини, тоді як
духовні мають чисто людський, соціальний
характер). Індивіда, який вище всього
ставить матеріальні блага, Гегель
називав рабом своє «фізичної самості».

Культурній
людині не властиво обмежувати свої
духовні інтереси одними тільки
утилітарними цінностями, тобто прагнути
із усієї людської культури освоїти
тільки те, що корисно для виконання
якихось практичних – професійних,
службових, побутових і інших – справ.
Така тенденція проявляється, наприклад,
у частини студентів технічних вузів,
що вважають вартим уваги тільки «точне»
фізико-математичне, технічне знання й
зі зневагою ставляться до мистецтва й
усього «гуманітарного» — історії,
філософії, естетиці. Недооцінка загальної
освіти, гуманітарної культури перетворює
особистість у слугу своєї виробничої
функції, в «фактор виробництва».

Вищі
культурні цінності

– добро, краса, воля справедливість і
ін. – неутилітарні, вони самі по собі
ніякої практичної користі людині не
приносять. Але в ім’я
цих цінностей людина часом готова йти
на будь-які матеріальні жертви. Орієнтація
на неутилітарні духовні цінності
визначає те, що називають духовністю.

Духовність
особистості

– її здатність піднятися над егоїзмом
і користю, поставити завдання розвитку
свого духу вище матеріально-практичних
потреб. «Не хлібом єдиним жива людина»
— ця стара істина виражає одну із важливих
умов справді людського буття.

studfiles.net